Мовчи, мужик!
Тримай все у собі. Бухай, кусай лікті, втни собі пеніса, бо мужики мають мовчати. Страждати, мучитись, виглядати мужніми та суворими. Як мовчиш — ти мужик. А як заговорив — гандон або *ідарас кончєний. А ти ж не *ідарас, Антоне, хоч гандоном тебе часто називають. Так і пишуть у коментарах на ФБ чи Ютубі: «Антон-гандон», «Антин-гандин». З російськомовними хамами розмова коротка: тільки гав – відразу в бан.
Але ж дзвонять з різних телевізійних шоу: чи не могли б ви, пане Антоне (Антіне), прокоментувати слова вашої колишньої дружини, що у програмі каналу Україна (ІНТЕР, 1+1, СТБ, 112, чи Прямого – необхідне підкреслити) назвала вас злісним аліментником та націонал-фашистом.
Та мої відповіді на кшталт: «Я не коментую слова своєї колишньої» тільки розбурхують суспільну увагу аж до того, що тітки на Житньому ринку потайки плюють мені у слід із словами: «Цей Мухтарський та ще падлюка! Кинув такую жєнщіну – умінцу, красавіцу. Наробив їй дітей, а потім втік до простітуткі-любовніци. Кажуть, вона вже два аборти від нього зробила. Не хочуть дітей принципово. Сатаністи».
А оце нещодавно, після майже піврічної мовчанки, я знову набрав її телефоном. Спитався: «Анжело, може припинимо це безглуздя? Бачиш, я ж мовчу… хоч маю про що розповісти?»
- Тєбє нє повєрят. Патаму что ти – нікто. Жалкій актьорішко і фігляр. Арєст Лютий блять… ха-ха-ха. А я – мать і звєзда, і утоплю тєбя в дєрьмє, ібо кінул на проізвол собствєнних дєтєй раді етой зєлєноглазой бл*ді…
- Це неправда. Ми почали з зустрічатися з Марічкою, коли ти вже їбалася в моєму будинку з тонкохуїм Гавріком Сосісом.
- Ти тогда мнє ужє ізмєнял с етой курвой.
- Це неправда. Я подав на розлучення після твого інтерв'ю у журналі «Віва». А по-друге, заява у поліцію про те, як ти буха намагалася втопити у ванній нашого молодшого сина ще лежить в шухляді мого письмового столу.
- Ха-ха-ха… Ти знаєш, с кєм я сєйчас сіжу за столом? С жєнщіной трєтьєго тисячєлєтія, жєной гєнєрального прокурора Іріной Луцєнко. Она говоріт, что за ету заяву тєбя пєрвого і повяжут. А єщьо виєбут в жопу. Возможно, дажє бєз гандона, штоби ти в тюрьмє сдох от СПІДА. Повєрь, я сама об етом позабочусь!
Бідні діти. Вони не розуміють, що відбуваються. Плачуть, пручаються, б’ються серцями об підлогу, коли мати тягне їх до суду, тикає в очі судовим виконавцям, канцелярським працівникам, буцім відстоюючи їхні права на повноцінну родину та матеріальний добробут.
Але ж я добровільно залишив Анжелі все нажите в шлюбі майно. А ще взяв на себе зобов’язання виплачувати малим щомісячне утримання у розмірі 3000 (три тисячі) доларів США. Хіба цього мало?
Та коли сталася революція, а потім прийшла війна лише попросив про одне: зафіксувати суму у гривнях, бо інфляція лютує, а заробітки впали в рази.
- Мнє похуй. Обращайся в суд, - такою була відповідь. - Нєдавно я лічно познакомілась с міністром Юстіціії, которого ти публічно назвал підарасом. Кстаті, мілий оказался молодой чєловєк. Такі дєствітєльно – гєй. Оні сєйчас совмєстно с Європєйскім союзом запускают програму «Чужіх дєтєй нє биваєт». Так что пєрєпісивай на мєня квартіру, в которой ти жівьош со своєй б*ядью, оставляй дєтям дачу, а єщьо часть родітєльской квартіри на Пєчєрскє… Іначє у тєбя ето фсьо равно отбєрут.
Часом здається, що примноження агресії, лайна та наклепів на адресу одне одного – чи не єдина справа, з якою українці справляються на відмінно. Потім здивовано питаються: «Чому ми всі в лайні?» Бо ми того варті, панове! Ось чому усвідомлення власної гівняності може стати першим кроком до зцілення. Інколи я намагаюся йти саме цим складним, філософським шляхом.
«Ну ок, я гівно…, – надсилаю Анжелі СМС, – але коли я можу побачитися з дітьми?»
«Утром дєнгі — вєчєром дєті. Вєчером дєньгі — утром дєті. Всє дєньгі – всє дєті:)))», – грайливо відписується вона.
Як це прекрасно - бути примітивним і стояти на своєму до кінця. Без оцих ідіотських самокопань та рефлексій. Тільки тоді почуваєшся вагомим, як чавунна болванка. Люди часто плутають елементарний примітивізм із так званою «людською цільністю». Складні люди не бувають «цільними», бо складаються з клаптиків, мікросхем, чипів, що іскрять та нагріваються, коли психоемоційна напруга сягає апогею. В сучасному світі на всіх вистачає футболу, пива, кока-коли, картопляних чипсів та тупих серіалів. Не на всіх вистачає любові, освіти, культури, виховання. Ось чому ми стрімко занурюємось у середньовіччя. Емоційне, духовне, ментальне… Виживають найпримітивніші. Складні – гинуть. Або вимушено опускаються на рівень дебілоїдів, щоб не втратити того, що антропологи називають жахливим словом «соціалізація». «Будь нормальним. Жіві как фсє», – як на мене, немає концепту більш депресивного за цей. Але як приємно інколи стати примітивним! Заземлитися. Набухатися. Посваритися. Виїбати когось грубо. Та до повій я останнім часом не ходжу, бо перейшов на інший, більш духовний рівень. Тому дрочу у спальні.
Знайомі люди на вулицях кидаються мені на груди з криками: «Якого дідька ви виносите сварки у публічний простір?»
- Але ж я мовчу (дрочу і плачу), – недолуго виправдовуюся я.
Нещодавно в Міністерстві культури під час круглого столу на тему «Національна стратегія розвитку мистецтв» Славік Вакарчук так і промимрив мені у вухо своїм хрипким голосом: «Заканчівай ету хуйню, старік» (був час коли навіть западенці перейшли на російську в рамках гібридного проекту «Єдина країна. Єдіная страна»).
- Какую хуйню? – здивовано глянув я на кумира нації.
- С Анжєлой.
- Но я жє молчю (плачю і дрочю) …
Та кому до цього діло. Бульварна преса потребує свіжого м’яса. І ось зі слів колишньої брудні ЗМІ та скандальні телепрограми вже змішують із лайном мою першу дружину та дітей від попереднього шлюбу, батьків, рідних, професію. Потужний хор прихильників брехні та наклепів на чолі зі світськими левицями на кшталт Олі Сумської, Свєти Вольнової чи тупої пизди Альони Мазгавой волає: «Мочі єго Анжєла! Мочі падонка і нігадяя!»
«А мать єго – старая бл*дь, что повиращівала синочков дядєй-блядєй», - не вгамовується Анжела на власній сторінці у ФБ і цей бруд передруковується у проросійських виданнях під заголовками «Анжєла Нєгорова назвала мать Мухарского б…ю».
Боги бачать: терпіння моє було титанічним!
Але 16 квітня 2015 року, коли до помешкання батьків завітали судові виконавці з метою описати майно на підставі того, що чвертка приватизованої у 1992 році квартири належить мені, терпець той урвався.
Це сталося, коли я вантажив татуся у карету швидкої. Здається, із старим на нервовому ґрунті трапився інсульт. Навіть Анжела, яка разом із виконавцями спостерігала за цією сценою збоку, підійшла до нас типу просити вибачення.
- Пашла на хуй, сука… - ледь чутно правим кутиком рота вимовив тато, якому у цьому році мало виповнитися вісімдесят три.
На тлі новини про вбивство Олеся Бузини, якого того ж дня застрелили біля під’їзду власного будинку, ця мудрість вразила мене у саме серце!
Зрештою, саме в ту мить я з усієї сили гепнув сокирою у чоло заляканого, набурмосеного мужика, котрий допіру ховався у мені. Бо хто той мужик? Типовий раб суспільних штампів та нав’язаних соціумом поведінкових моделей у світі, де всі борються за права жінок, дітей, тварин, інвалідів, сексуальних меншин, психічних збоченців, летючих мишей, данських норок, вихідців з Танзанії чи Марокко, пакистанських геїв, іранських трансвеститів… І в цьому, курва, сучасному світі ніхто не чує голосу білого гетеросексуального чоловіка християнського віросповідання, загнаного у глухий кут борцями за право ібатися в жопу.
Як виникає проблема, краще про неї говорити. Нє? Увесь цивілізований світ так робить. Так я ото і кажу: МАЮ ПРОБЛЕМУ! Суспільство опинилося в умовах неартикульованого лівацького тоталітаризму, агресивного аж до тої міри, що митець помірковано консервативних поглядів однозначно таврується як «фашист», «нацист», «расист», піддаючись всебічній обструкції. Але то таке… Загальносвітова тенденція. Мене цікавить українська конкретика, в якій права чоловіка і батька не захищає ніхто!
Як «справжній мужик» я довго мовчав, не коментуючи наші стосунки з колишньою дружиною. Бухав, курив, потерпав від гіпертонічних кризів. Здоров’я моє підірване, матеріальний добробут, і добре ім’я. Душа випалена, і мені абсолютно байдуже, що скажуть і подумають про мене люди, бо я вбив «мужика» у собі, свідомо обравши шлях Чоловічої волі.
Не певен, що за життя встигну особисто викласти дітям своє бачення ситуації, заручниками якої вони стали. Знаю одне: мені конче треба залишити їм згадку про той світ, в якому вони опинилися виключно завдяки силі та наполегливості моїх сперматозоїдів.
Ця книга написана всіма чоловічими рідинами – сльозами, слиною, спермою, сечею, жовчу, кров’ю мого серця. На кожній сторінці ви знайдете сліди авторського ДНК. І все в ній — абсолютна правда, підкріплена документальним фактажем.
А ще ця книга про українську революцію, на тлі якої розгорталася трагедія мого особистого життя.
Саме таким був світ навколо, коли я ще у ньому був.