"Добре влаштувався», — казали про Лесика-
Стасика друзі та знайомі, коли він, втрапивши в якусь халепу, завжди міг звалити провину на свого брата близнюка.
«Лесику, хто розкидав сміття обабіч дороги?»
«То не я, то Стасик. Але він зараз спить і його не можна тривожити…»
«Стасику, хто підрив хату, що вона завалилася?»
«То не я, то Лесик, але він поїв і відпочиває…»
«Нумо швидко зізнавайтесь, хто нагидив на ґанку?»
«То не ми, то Чупакабра».
«Чупакабра не гидить камінцями!»
«Чому ж не гидить? Вона теж мутант, тому цілком може нагидити…»
«Отакий він, наш “простий народ”: сам нагидить, сміття порозкидає, хати завалить, а потім ще й оббреше на рівному місці», — бідкалася Чупакабра Кістяку Костю, який майже завжди заступився за кабана-бешкетника:
«Не ображайся на нього. Такий вже вродився. Треба любити його таким, як є, бо іншого не маємо…»
Але одного разу, коли кабан зжер майже весь асфальт на єдиній дорозі до Перунового хутора, Кістяк не втримався:
«Скільки разів казали, щоб ти не смів капостити в Зоні відчуження», — гримнув він на тварину.
«Чим же ж мені харчуватися?» — підняв він на друзів малюсінькі, невинні свої очі.
«Ноги довгі, бігаєш швидко, то й пензлюй куди подалі. Там бешкетуй».
Відтоді Лесик-Стасик почав системно пожирати асфальт на дорогах України. Спершу взявся за Прикарпаття. Потім, щоб його не спіймали, подався на Полтавщину. Руйнував дороги на Черкащині, Волині, Харківщині й Одещині. А одного разу так захопився, що за рік повністю зжер дорогу Кривий Ріг — Миколаїв, перетворивши сто сорок кілометрів траси державного значення на суцільні калабані та вирви.
«Асфальт на півдні найсмачніший. Особливо, коли влітку фури розкатують його в м’якеньке желе. Це як морозиво для дітей…» — пояснював друзям свої кулінарні вподобання.
А ще він з дитинства ненавидів порядок і дисципліну. Просто патологічно не терпів упорядковані обійстя й пофарбовані паркани. Бив ліхтарі на вулицях, ламав і розписував автобусні зупинки, терся спиною об свіжу фарбу, перевертав смітники й гидив у під’їздах багатоквартирних будинків.
Тож, коли іноземні гості запитають у вас: хто винен у тому, що в Україні погані дороги, обшарпані будинки, похилені паркани й купи сміття, — валіть усе на Лесика-Стасика, бо він у нас тварина добра й незлостива.
Ну, посердиться хвильку-другу, а потім наче нічого не було: «О, а хочете свіженький анекдот розповім: “Одна голова — добре. А дві — це Лесик-Стасик із Чорнобиля!” Ха-ха-ха…».
Те, що він кабан з особливими потребами, Лесик-Стасик зрозумів ще в дитинстві. Це сталося другого року після Великого Вибуху, коли одноголові однолітки з іншої зграї підняли його на сміх.
«Що це за двоголове чудовисько на оленячих лапках…» — реготали ущіпливо, обступивши з усіх боків.
І тут кабан-мутант уперше в житті проявив свій особливий характер.
Перекинувшись з ніг на ноги, допіру добродушний і всміхнений Лесик, вмить став лютим нещадним Стасиком, який завдав кривдникам такого прочухана, що ті бодай з місяць чухали боки, пошматовані його гострими іклами.
А під час Великого Розстрілу, рятуючи життя своїх родичів, чорнобильський кабан-мутант проявив справжній героїзм.
Це трапилося в селі Копачі, на той час уже майже геть зрівняному із землею.
Бульдозери та екскаватори скидали найзабрудненіші радіацією дерев’яні хати в заздалегідь вириті ями, засипаючи їх ґрунтом. Єдиною вцілілою будівлею лишився Будинок культури, побудований із силікатної цегли.
«Сховаємося саме там, — запропонував його батько, вожак зграї. — Вбивці й не подумають шукати нас у людському помешканні».
Але татусь помилився. Втомившись від розстрілів, мисливці вирішили перепочити саме в Будинку культури, влаштувавшись там на нічліг.
«Тікайте, я вас прикрию!» — тільки й встиг гукнути Лесик-Стасик, кидаючись на людей з рушницями, в той час як родичі, висаджуючи двері й вікна, чкурили вусібіч.
Й досі невідомо, чи вдалося їм прорвати мисливський кордон й утекти до Білорусі. Жодної звісточки за всі роки кабан від них не отримав. Але на згадку про той жахливий день носив у собі з пів кілограма картечі та ще з десяток свинцевих куль, що застрягли в нього під шкірою.
Тому не судіть суворо, бо часто буває так: з одного боку, ти — бешкетник і хуліган, а з іншого — життя готовий покласти за ближніх своїх. Не кожен на таке здатний.
От взяти, приміром, косооку Чупакабру, яка і накликала ту біду в Чорнобильську зону.