Перунів хутір розкинувся на лівому березі стрімкої річки Прип’ять, з якого відкривався фантастичний краєвид на Чорнобильську АЕС, став-охолоджувач та спорожніле містечко, де допіру з родинами жили атомники, що обслуговували станцію.
На той час хутір теж геть знелюднів. Лишень коти й собаки швендяли серед десятка хат, полюючи на здичавілих кролів та курок, полишених господарями напризволяще. А потім і вони зникли. Дикі звірі іноді забиралися сюди, із подивом обнюхуючи порожні обійстя двоногих хижаків, які колись відлякували їх вогняними палицями.
Оселившись у бабиній хаті, що потопала у квітучих ружах та мальвах, Кость перші дні безстрашно ходив купатися на річку, як це завжди робив на канікулах зі своїми друзяками. Але друзяки поїхали. А самому купатися не так уже й весело.
Єдине, що трохи радувало, — телевізор. Він дивом працював, хоч електрику на хуторі відімкнули давно. Але бабуся якось уміла домовлятися із технікою. Щоправда, замість новин, кінофільмів та «Катрусиного кінозалу» він показував нескінченний серіал про Педро, Ескобара та Кончітту, котрий бабця слухала дні та ночі, інколи відволікаючись, щоб зварити кашу чи хильнути келишок самогону.
Кілька разів вона намагалася нагодувати й онука, але Кость їсти ніколи не хотів.
Оскільки старенька була сліпа, то не зважала на це, гадаючи, що малий під’їдає десь собі з городу або знаходить харчі в льосі. Картопля того року вродилася як кавуни, а яблука на деревах були розміром з добрячі ананаси.
«Мені б друга якогось, щоб ходити з ним на риболовлю…» — часто бідкався Кость бабусі.
І ось у середині серпня сталося справжнє диво! Серед пожухлої розсади на городі виріс гігантський синій хрін, схожий на огірок. Він мав ручки, ніжки й пишного хвоста, що світився вночі веселкою. А ще вмів розмовляти.
«Я називатиму тебе Педро», — промовив до нього Кость.
«Чого б то?» — здивувався мутант.
«Ну ти ж, здається, хлопчик?»
«Фі-і-і-і, що за дрімучі, неполіткоректні запитання на гендерну тему?» — форкнув хріновий огірок.
«Хіба ти дівчинка? Тоді будеш Кончіттою».
«Я зватимуся Педро-Кончітто, — авторитетно заявив гість. — Бо я — воно. У недалекому майбутньому такими будуть усі. Ти краще скажи, де тут можна попити водички?»
«У колодязі. Тільки вона радіоактивна…»
«Це прекрасно! — вигукнув мутант, набираючи з криниці воду. — Чим більше рентгенів, тим здоровіше. Ну, будьмо, гей!»
Потім хлопчик провів для гостя екскурсію місцевими краями. Особливо Педро-Кончітто сподобався рудий ліс та розпечене жерло зруйнованого реактора, куди вони спустилися вночі, коли роботи зі спорудження захисного саркофагу припинилися на нетривалу перезмінку.
А ще друзі грали у футбол гарячими шматками радіоактивних ізотопів, ловили в ставі-охолоджувачі флюоресцентних сомів, збирали в лісі білі гриби, під якими того року легко можна було сховатися від дощу, та ласували пізньою малиною, розміром з виноградні грона.
У подібних розвагах минула перша після Великого Вибуху осінь.
А потім прийшла зима.
На той час одяг на хлопчику вже геть зносився. Темно-сині спортивні штани зяяли дірками, а біла майка з емблемою футбольної команди «Динамо» радше нагадувала брудну сіру ганчірку.
«Тобі не холодно, онучку?» — питалася сліпа бабуся, дивуючись чарівній здібності хлопця переносити лютий холод.
«Все гаразд», — сміявся малий, не без здивування спостерігаючи за тим, як з часом шкіра почала відпадати клаптями, лишаючи самі кістки, серед яких гуляв вітер.
Чесно кажучи, у нього трохи мерзла черепушка. Тому напередодні Нового 1987 року Кость насмикав зі стріхи соломи, зробивши таку собі перуку-не перуку, гніздо-не гніздо.
«З цією халабудою на довбешці ти дуже скидаєшся на Енді Воргола», — засміялося Педро-Кончітто.
«Воргол — то хто?»
«Американський художник українського походження. Наша людина».