Трапилась у нас минулої ночі пригода.
Сиджу я собі тихенько в кабінеті, працюю над книжкою, і раптом знизу крик:
- Антінчику, до нас через паркан лізуть бандити!
Я миттю хапаю свою гладкоствольну «Беретту» і по дорозі на горішню терасу, розламую її притьмом, закладаючи два травматичні набої.
- Хто тут?
- Братан, не стріляй, це я – Коля.
- Їбать, Коля! Якого хуя? – часом я дозволяю собі подібні лінгвоформи, щоб легше було знаходити з простим народом спільну мову.
Питання з яким сусід звернувся до мене тієї ночі дійсно виявилося вартим уваги.
- Це ж справжній морський хронометр «Уліс Нардін»! - вибравшись на ґанок, спантеличено крутив я у руках оригінальний швейцарський годинник з ремінцем із крокодилячої шкіри.
- Пацани продають. Їм випити треба, а грошей нема.
- Скільки хочуть?
- Десять тисяч гривень.
- Спиздили у когось, чи з убитого зняли?
- Кажуть знайшли на полюванні… На гуся…
- Якого гуся, Коля? Я жодного клину за всю весну не бачив. Посуха кругом!
- Та знаю, знаю…
- Давай я його у тебе куплю за сто баксів? – пропоную щедро, бо такий годинник на ОLX коштує мінімум три тисячі доларів.
- Нє-є-є-є, якщо він справжній, я сам його носити буду…
- Триста баксів, але це крайня ціна!
Тоді годинник мені Коля не продав. Це станеться трохи згодом. А зараз, шановний читачу, прийшов самий час повідати тобі, місцеву легенду про хряка на прізвисько ХУЯК.
- Він прибився до нас з лісу на початку 90-х, коли всі займалися металами, - розповідав Коля, коли ми з ним на гробки пили грушеву самогонку закусюючи її свіжим салом. - Був гібридом свійської та дикої свині. Я назвав його ХУЯК, бо малюк від дитинства мав своєрідний характер. Бикуватий такий був, норовливий. Жер собак, котів. Якось ледь не загриз діда, як той бухий спав на ґанку. Але найбільше любив копчені свині вуха. Це для нього був перший делікатес!
А я ото десь прочитав, що у Франції свині шукають під землею коштовні гриби. Трюфєля чи як там… Тоді то й прийшла мені в голову ідея натаскати кабанчика на кольорові метали. План був такий: добу морю його голодом, потім даю понюхати мамчину золоту обручку, і відразу в пащеку шматок копченого свинячого вуха – гам! Потім знову морю голодом. На цей раз обручку в землі прикопую. Він її тільки раз – знайшов. На тобі ще шматок вуха. Так само зі сріблом робив та іншими кольоровими металами. Через рік, він у мене мідяний натільний хрестик часів Київської Русі на глибині двох метрів знаходив! Атвічаю! Сам іклами землю розривав, бо вони в нього гігантські виросли. Ми з ним всі Змієві вали обійшли. Під Трипілля їздили. Вісім кладів срібних монет відшукали. А раз було в кургані скіфське золото здобули. Через антикварів на «Зльоті» продавали олігархам. Мені чорні копачі за кабана десять тисяч доларів давали, та хуюшки! Святе не продається!
І все нічого, якби не цигани, що займалися мародерством на місцевих кладовищах. Раз пішов на бухачку, повертаюся додому…Ібать! Замки зрізані, двері у загончику відкриті і три трупи на подвір’ї з відгризеними вухами. ХУЯК циган вмить іклами пошматував, а сам з’їбався! То ж з того часу у Плисецькому та сусідніх селах хуй хто покійників з золотими зубами чи срібним ланцюжком ховає. Я вже не кажу про ордєна і мєдалі… Як таке трапляється - наступного дня могили розриті, гроби повідкривані, а у всіх покійників вух нема! Атвічаю»!
Колю вбила блискавка, коли він незаконно пиляв ліс в Мотовилівському лісгоспі.
Це сталося на початку червня.
Друзі привезли його тіло на відкритій вантажівці близько шостої вечора.
- Де годинник? – суворо поцікавилася у них майже сліпа Катря, обмацавши тіло бездиханного онука. - Бігом віддавайте, бо зараз прокляну всіх до третього коліна!
- Осьо…- випорпав хтось з кишені коштовний хронометр «Улісс Нардін». - Ми зняли його з руки, коли робили штучне дихання.
На похороні плакали усі. Лише Катря була суха. Та коли отець Іван закликав рідних до останнього прощання, якось закліпала очима, зашморгала носом, й самотужки доплентавшись до труни, поцілувала небіжчика у лоба, непомітно поклавши йому під подушку коштовний годинник.
Тієї ж ночі після похорону знизу знову почувся істеричний крик:
- Антінчику, до нас через паркан знову лізуть бандити!
Зробивши попереджувальний постріл в бік місячної повні, я стояв в її сяйві на горішній терасі, наче той Чінгачгук, питаючись:
-Якого хуя?
- Антоха, це я.., Коля…- проказав знайомий голос.
Швидка, як не дивно, приїхала досить швидко. Це вдруге за життя у мене стався серцевий напад чи щось подібне.
Майже непритомний лежав я у вітальні, слухаючи оповідь живого Колі, який допоміг Єлизаветі опустити моє тіло з горішньої тераси:
- Бля, Антоха, це пиздець, атвічаю! Прокидаюсь я в абсолютній темряві. Хотів встати, але лобом у щось - хуяк! Руками довкруж помацав…Їбать! У труні лежу! Але не злякався. Є у мене хрестик на тілі, титановий. Ним можна як викруткою, стамескою або як ножем користуватися. Починаю потроху колупати хрестиком кришку гроба, як у фільмі Карантіно… Аж тут чую хтось копає. І точно! За дві хвилини підривають кришку. А це ХРЯК ХУЯК! Унюхав, бач, і хрестик і годинник. Та як побачив мене живого - закляк. «Ах ти мій ріднесенький, - кажу, - ну от ми і зустрілися!» А він тільки – шурх, і нема його. Я як з могили вибрався, відразу до пацанів пішов. Вони і розказали, мені про блискавку. Та рідна земля, либонь, допомогла. Спеціалісти кажуть: як кого блискавкою хуйне, треба тіло неодмінно в сиру землю прикопувати. Вона заряд витягає. Так я це во, готовий тобі годинник за триста баксів продати, бо бухнути дуже хочеться. Пацани оно під грушкою вже чекають. Візьмеш?
- Коля, скажи чесно, то тебе пацани розкопали, коли полізли у могилу за годинником?
- Та тю! То ХУЯК мене розкопав! От тобі хрест святий! Мамою клянуся!
Тож коли читачі у коментарях питаються: «що то за тваринка така дивна на логотипі вашого видавництва: кабанчик чи бичок?» я, випростовуючи з-під манжета сорочки коштовний «Уліс Нардін» відповідаю: це бикуватий ХРЯК ХУЯК – головне тотемне божество України.
Того хто в нього вірить чекає нове життя після смерті. Атвічаю)))