• Антін Мухарський

Троєщинське Євангеліє. Вагінізм


Доля звела нас із Зоєю майже за двадцять років по тому, як я востаннє бачив її крізь скляну стіну нашої відчуженості.

Вируливши з бульвару Пєрова на проспект Ватутіна, відразу за тролейбусною зупинкою (де зазвичай з настанням сутінків юрмляться повії), я спеціально пригальмував. Люблю, знаєте, у помаранчевому сяйві неонових ліхтарів роздивлятись жриць продажної любові. Є щось відразливо-манке в їхньому вульгарному гелготінні, яскравих макіяжах, виставлених на продаж цицьках, високих підборах та пальцях із довгими нарощеними нігтями, якими вони вправно видряпують з пачок тонкі ментолові цигарки, лишаючи на фільтрах оспівану в блатному шансоні «красную помадочку».

Обличчя однієї з дівчат здалося мені вкрай знайомим.

Я залишив службове «ДЕУ» на заправці «КЛО», метрів за двісті попереду.

Вирішив прогулятися до ларьочка. Купити на зупинці цигарок, ну й подивитися, чи не здалося мені.

Не подумайте, буцім я якийсь святий, що засуджує повій. Швидше — наших можновладців, котрі однією рукою хрестяться, а іншою — бабки з бюджету пиздять. От вже бляді, то бляді!

Зокрема для мене середньостатистичний народний депутат у порівнянні з повіями на проспекті Ватутіна — цілковитий ніхто. Лайнюк, який в історично-культурологічному аспекті не більш вартий, ніж перемішаний із засохлим собачим лайном троєщинський пісок на дитячих майданчиках.

Тоді як Марія Магдалина (до зустрічі з Христом — дівчина м-м-м-м, скажімо, сумнівної репутації), була першою жінкою, яка принесла світові благу звістку про Святе Христове Воскресіння. Навіть район у Києві назвали на честь цієї події. А де ви в Біблії читали про народних депутатів? Так отож.

Того разу мені не здалося! Це була вона — моя Зоя. Пишногруда струнка білявка з відстовбурченим задком, затягнутим у червоний латекс мініспідниці. Клянуся, я хотів пройти повз, аби вона мене не впізнала.

Та вона сама запитала першою: «Тарас?».

То мені від хвилювання нічого й не лишалося, як відказати: «Прівєт, Зоя».

У нас із нею нічого не було, хоч ми з того часу регулярно бачилися. Я завжди робив «бі-біп», коли вечорами проїздив повз її робоче місце, а ще — перетиналися в супермаркеті.

Та одного гарячого літнього дня, набравши в «Сільпо» повну торбу пива, солоної рибки, сиров’яленого хмизку, ми подалися до парку Дружби народів. Вирішили влаштувати імпровізований пікнічок «ностальгічні спогади» на березі затоки. Саме там, де зараз вейкбординг-парк. Його добре видно, коли їхати з Троєщини в місто. З правого боку мосту через протоку Чорторий.

Я тоді парубкував, винаймаючи квартиру в Льоні Елєктроніка, який сидів у тюрмі. Зоя так і жила у двокімнатній татусевій квартирі на Закревського.

— Папаню моєго помнішь, Устіма Захаровіча?, — поцікавилася, щойно ми, скупавшись, сиділи на березі під розлогими кущами, смакуючи світлим пивом «Оболонь Соборне», яке Зоя напоумила мене взяти, хоч я завжди надавав перевагу темному «Оксамитовому».

— Звичайно, пам’ятаю.

— В фєвралє 2004-го возлє Новоукраїнкі єго пополам пєрєкусіл гігантскій крокоділ.

— Не кажи дурниць, — удавано байдуже помахав я головою, хоч був у курсі цієї жахливої трагедії.

Ба більше! Особисто розслідував справу, якою займався щойно створений у СБУ відділ «Аномальних природних явищ та паранормальних здібностей людини». Колись книгу про це напишу.

— Хочєшь вєрь, хочєшь нє вєрь, но ето правда! — Зоя зробила великий ковток.

— Це все дурниці. Вигадки журналістів, аби підняти рейтинги телеканалів, які згодовують людям різний інформаційний непотріб.

— Ти чьо, сєрьйозно послє Помаранчєвого Майдана полностью на українскій язик пєрєшел? — з іронічною посмішкою глянула на мене. — Я вєдь тєбя помню русскоязичним кієвляніном?

— Всяке в житті може буть, — знизав я плечима, теж роб­лячи великий ковток «Соборного».

А потім ми до ночі сиділи на березі затоки, спостерігаючи, як на далеких прямокутниках, що дійсно цілком супрематично ламали лінію небокраю, поволі спалахували золотаві клаптики напечених сонцем людських осель, вікна яких виходили на західний бік будинків.

Теревенили про все на світі. Вона розповіла мені історію свого життя.

У 95-му, звільнившись із заводу, пішла продавати барсетки на Троєщинський ринок. У 96-му народила сина Богдана від Аліка Грача. Але він його так і не визнав, бо в той самий час мала стосунки з таким собі Ашотом Авєровим (дрібною сошкою з Донецька). І Алік про це знав. Коли загинув батько, Зоя деякий час зустрічалася з Пал Паличем — заступником прокурора Деснянського району, аж поки з нею не трапився нервовий зрив. Старий збоченець полюбляв рольові ігри, примушуючи Зою вдягати бандерівську форму, тоді як сам удавав із себе майора НКВС на допиті. Пів року пролежала в Павлівській лікарні. Богдана на той час здали в інтернат на Бережанській для дітей з вадами психічного розвитку, хоч нія­ких вад малий не мав. Коли вийшла з дурки, не маючи жодних заощаджень та способів заробітку, вирішила ступити на слизьку доріжку професійної проституції.

— А всьо, возможно, сложилось би по-другому, єслі би я тогда тєбя вибрала, а нє Льоню Елєктроніка, — ховала свій жаль за удавано веселим сміхом. — Но ти бил нікто. Школяр. Пацан. А он в свої сємнадцать ужє по двєсті рублєй в мєсяц заколачівал. Шикарний мужчіна ха-ха-ха. Воділ мєня в рєсторан «Столічний» дорогущєє абрікосовоє морожєноє єсть, по пятьдєсят копєєк — порція. Помнішь, там єщьо пєрвий в Українє коопєратів открился в восємдєсят пятом?

— Так ви з ним тойво?

— Та спасі, господі! — хрестилася жартівливо. — У нєго жє хуй, как дишло, аж страшно! Чєрєз горло вилєзєт, єслі что. Даже нє цєловалісь. Нє то что с тобой.

— Ти теж пам’ятаєш?

— Єщьо би! Кто ж забудєт тот уголок за мусоропроводом мєжду пятим і шєстим етажамі? Я до сіх пор там сосєдям запрєщаю куріть і складивать мусор. Святоє мєсто! Можєт, єщьо кому із нинєшнєй молодьожі прігодітся?

— Да ну?

— Ну да!

Після цих слів я поклав руку на її стегно. Вона підняла на мене очі, у яких я знову потонув під пісню нашої молодості «Паромщік», що лилася з маленького радіоприймача, налаштованого Зоєю на хвилю «Русского радіо Украіна».

Разлук так много на земле и разных судеб,

Надежду дарит на заре паромщик людям.

То берег левый нужен им, то берег правый.

Влюбленных много —

Он один у переправы.

Мішалися з голосом Пугачової Зоїні зойки, що линули з райських кущів нашої нової романтичної схованки.

А тепер, дорогі друзі, підніміть руку, хто не знає що таке вагінізм?

Зрозуміло.

На сайті популярної жіночої клініки «Богіня» про це рідкісне явище написано наступне: «Вагінізм — це серйозний невротичний розлад, що ставить під загрозу сексуальні та дітородні функції жінки. Це рефлекторний спазм м’язових тканин статевого органу й підняття заднього проходу, у результаті чого статевий акт проводити важче або неможливо зовсім. Сексуальний невроз, що проявляється в системному мимовільному скороченні м’язів органів малого таза, діагностують приблизно в 3 % жінок. На думку фахівців, природа вагінізму заснована на захисно-рефлекторній реакції організму, викликаній страхом. Настає короткочасне або тривале рефлекторне скорочення м’язів вагіни, стінок очеревини, зведення ніг (стегон) тощо».

Але ж я допіру не знав, що моя Зоя настільки особлива! Тим більше, що проникнення в святая святих минуло швидко й безболісно. Я довгий час не мав стосунків з дамами, періодично займаючись сеансами самозадоволення в облупленій ванній орендованої мною за сто доларів у Льончика квартири. Тому коїтус обіцяв бути швидким. І я вже наближався до стрімкого завершення, аж поки в тому місці, де:

Упала ранняя звезда в полях прохлада

Плывет паром поет вода о чем-то рядом…

Зоя скажено не закричала: «КРОКОДІЛ!».

Тієї ж миті вагінальні щелепи її доглянутої пісєчкі замкнули мене в смертельних обіймах. Потрапивши в підступну пастку, сіпнувся, та де там! Член в її утробі наче залили бетоном від Ковальської.

«Зоя, Зоя, что случілось?» — від страху та розгубленості знову перейшов я на російську, бо таке зі мною час від часу ще траплялося.

Але моя перша любов, наче гігантський павук, перебираючи руками та ногами, потягла мене розхристаного та безпорадного якомога далі від води, раз у раз примовляючи: «Крокоділ, крокоділ, я єго відєла!».

Цілком припускаю, що психіка радянських дітей, розхитана злостивими крокодилячими витівками на кшталт «солнце в нєбє проглотіл» або «а потом как заричіт на мєня, как ногамі застучіт на мєня…» у більш дорослому віці може проявлятися деякими неврозами. Але, курва, щоб драпати за сто метрів від берега, тягнучи за собою здоровезного чоловіка, чий статевий орган намертво застрягнув у жіночій піхві — це, погодьтеся, занадто!

— Я відєла єго! Відєла! — тулилася до мене беззахисно, коли ми, абсолютно голі, опинилися під розлогою яблунею, на яку Зоя від страху спробувала видряпатися, ледь не відірвавши мені хазяйство.

— Обережно, тут мєнти неподалік чатують, — виринув із кущів місцевий безхатченко дядя Міша, що влітку ночував у халабуді під Московським мостом. — О, Тарасіку, це ти? —упізнав мене з першого погляду в срібному сяйві яскравої повні. — Гарно виглядаєте, прямо як Адам і Єва! — цілком серйозно похвалив нашу скульптурну композицію під назвою «Вигнанці з раю, або Лещата грішної любові».

— Дядя Міша, принесіть нам, будь ласка, одяг, який лишився на березі! У нас трапилася невеличка аварія! — майже простогнав я йому в обличчя, відчуваючи, як після появи безхатченка смертельні обійми Зої затисли моє чоловіче єство ще сильніше.

— Нє-нє постривай, — помахав він пальцем, — ти мене колись питав про Рєзніковіча і Табачніка? На курсах у Сусленського, пам’ятаєш, років п’ять тому? Так ти послухай, що я думаю..

— Дядя Міша, — ледь не волав я від болю та розпачу, — благаю, принесіть нам одяг чи хоча б підстилку якусь — прикритися. Неудобно ж! А раптом дійсно мєнти.

— Я недовго… хвилиночку, поки не забулося.

Далі майже пів години тривала лекція про те, що жиди, захопивши владу в Україні, тільки й мріють виморити всіх українців до скону, заселивши нашу землю китайцями.

— А ще я придумав одну геніальну річ, яку підслухав у Левка Лук’яненка!

— Дядя Міша, будь ласка... — вив я.

— Послухай, це дуже цікаво, — обтер він свої заляпані декламаційною піною шевченківські вуса. — Українська хата — то наш всесвіт. Орієнтована по сторонах світу, вона є втіленням арійських традицій, що перейшли українцям у спадок від трипільців. Я гадаю, нам треба подати запит до ЮНЕСКО, щоб її внесли до списку світових надбань людства на рівні із собором Паризької Богоматері чи святого Петра у Ватикані!

На той час я вже міг тільки жалісно скавуліти.

Справжнє розуміння деяких прописних істин відкривається людям виключно разом із моральними та фізичними стражданнями, які посилають вищі сили, аби ми на власному досвіді збагнули сенс подій, описаних на сторінках святих книг, де кожен герой є втіленням того чи іншого міфу, архетипу, чи ситуації, з якою пересічна людина може зіткнутися в реальному житті.

— Ну що, вигнанці з раю, — нарешті приязно усміхнувся до нас дядя Міша, — так вже й бути, принесу вам накидку з пляжу, аби ви свій сором прикрили.

— Знаєшь, про что я мєчтаю? — дивлячись йому вслід, тихо поцікавилася Зоя Устимівна, не відпускаючи мене зі своїх цупких обіймів. — Продать квартіру, купіть яхту і уплить на нєй куда-то далєко… далєко… нахуй із етой страни. Морє маніт мєня.

— Тєбє учіться надо, — глянув я на неї закохано.

— Я ужє запісалась на курси манікюрш.

— Ні, по-справжньому вчитися! Хочеш, я посприяю, аби тебе взяли на заочне відділення юрфаку?

— Да ну?

— Ну да!

— Давай подумаєм об етом на досугє… Ой, смотрі, какоє яблочко сімпатічноє, кажется, «Слава побєдітєлю», — потяглася вона, зриваючи з гілки червоне стигле яблуко. — Будєш?

Я вкусив його першим. Плід виявився солодким.

Подумалося: «І приліпиться чоловік до жінки своєї, і стануть вони одним цілим».

А всім молодим людям, які мріють швидше подорослішати та «заробляти гроші», нагадаю слова дяді Аліка Грача, котрий любив примовляти: «Работают раби». Забуваючи, однак, про другу частину мудрості, що проголошує: «Вільні люди заробляють. І бажано власною головою».

©2019 Український культурний фронт