• Антін Мухарський

Троєщинське Євангеліє. Червона барсетка


Усі культурні люди знають, що будь-якого чорта можна впізнати за барсеткою.

Цей елемент пострадянської моди ввели в масовий обіг бандити 90-х. Подейкують, що й у Радянському ще Союзі траплялися подібні шкіргалантерейні вироби.

Проте я, уважно дослідивши це питання, можу авторитетно заявити: класична пацанська барсетка явила себе світу лише в 91-му, — коли на місці стихійного ринку «Троєщина» побудували перші стаціонарні ятки.

Саме там поруч зі «Снікерсами», турецьким «Абібасом», светриками «Бойз», пухнастими заколками, польськими варьонками «Мальвіна», і (о диво цивілізації!) гігієнічними тампонами «Тампакс», почали продавати перші у світі чоловічі барсетки прямокутної форми, що за своїми конструктивними особливостями випереджали епоху, бо містили відділення не тільки для грошей, ключів та документів, але й для пластикових банківських карток, які масово з’являться в широкому вжитку лише на початку третього тисячоліття від Різдва Христового.

Ось чому появу цієї речі можна віднести до квантових стрибків цивілізації — на кшталт винайдення колеса, електрики, протизаплідних пігулок, розщеплення атома чи створення незалежної України.

Перед цією визначною для людства подією Колька Гречаний, відомий в народі як Алік Грач, звозив до Китаю прототип-макет — червону шкіряну сумочку, на клапані якої — тиснена золотом монограма із двох літер «LV».

Згодом він розповідав, буцім купив оригінальну червону барсетку «Луї Віттон» на стихійній Куренівській барахолці, що вже саме по собі можна вважати дивом. Адже всім культурним людям також відомо, що на стихійних ринках північно-західного Києва (включаючи респектабельну «Петрівку») можна придбати лише підроблене китайське гівно.

Тієї похмурої осінньої суботи Євгенія–Жозефіна Розумовсь­ка–Сучкіна розклала крам просто неба, застеливши брудний асфальт вицвілою кухонною клейонкою, на якій поруч із червоною сумочкою лежали: утрачений шматок списа Лонгіна, декілька цвяхів із хреста Спасителя, справжня плащаниця (та, що в Турині, — однозначно підробка), непогано збережена чаша Святого Граалю, ну і звичайний кубик Рубіка, який купили найпершим.

— Кто собєрьот етот кубік, станєт гєроєм України! — усміхнулась старенька двом молодикам, що не пошкодували віддати за вживану річ три карбованці.

— Тю, а чєго нє Совєтсткого Союза? — засміялися хлопці.

— Потому что чєрєз два года Союза нє будєт.

— О, пацани, прівєт! А ви что тут дєлаєтє? — підійшов до них кремезний молодик із поламаними вухами.

— Колька, прівєє-є-єт! — почали обійматися. — Тарас із армії вєрнулся. Гуляєм!

— А я только із зони откінулся. Два года отсідєл за хуліганку. Вот думаю, чєм би такім занятся, чтоб дєнєг заработать? Заєбался по ночам грачєвать, да і бєнзін в странє пропал.

— Купітє тогда вот ету красную сумочку. «Барсєтка» називаєтся, — запропонувала стара гендлярка. — Так маман єйо скєптічєскі нарєкла. В свойо врємя єю пользовался наш камєрдінєр Арістарх Сучкін. Очєнь старая вєщь. Пішєтся імєнно чєрєз «а», а нє чєрєз «о». Єслі по-пацанскі. От слова «бурсет», что по французскі значіт «кошельок» . Говорят, она пріносіт удачу і фінансовий успєх.

— Впєрвиє слишу, — поморщив ніс молодий Алік Грач, — но фарт в нашєй жізні ето главноє… По чьом?

— Отдам за чєрвонєц.

— Нє вопрос, — не торгуючись, поліз Колька в труси за грошима, бо в нього там була потаємна кишеня.

І не стільки йому хотілося купити ту сумочку, скільки понтанутися перед колишніми друзями дитинства, мовляв «я прі бабках, чувакі!».

— Возьмітє єщьо кусок старого копья. Нє пожалєєтє, — підморгнула оком стара відьма. — Кто владєєт ім, — владєєт міром. Ілі банноє полотєнце із чістого льна с ізображєнієм ліца молодого мужчіни. Отлічно ісцєляєт тєло і душу. Возможно, даже воскрєшаєт із мьортвих. Гвозді тожє цєлєбниє. Можно іспользовать как мєстную анестезію ілі акупунктуру для рук і ног, єслі тєрпнут. А вот єщьо чаша хорошая. С віду простая, но откриваєт путь к познанію істіни.

— Хватіт мнє етот хлам впарівать, старушка! — обурився Колька. — Я тєбє нє лох какой. В Кашпіровского нє вєрю. Сумочка для бабла — ето вєщь! А остальноє здай на свалку історії нах! Можєт, єщьо чєрвонєц заработаєшь, га-га-га.

— Ми готови у вас купіть ето всьо оптом за дєсятку, — підійшов збоку тоді ще нікому не відомий волосатий Дмитро Гордон. — Ко мнє тут туріст прієхал із Гєрманії. Ізвєстний врач. Так он такімі вєщамі очєнь інтєрєсуєтся. Правда, хєрр Альфхаус?

— Да! Люблю, знаєтє, совєтскіє антікварниє ринкі, — відповів іноземець досить непоганою російською. — Тут іногда очєнь інтєрєсниє вєщі можно пробрєсті, єслі разбіраєшься.

— Ех, — тяжко зітхнула старенька, — хорошим людям і даром би отдала. Но такіх, похожє, в мірє нє осталось. Поетому забірайтє за полтіннік! Моя мать вєріла в Бога. Я вєрю в антібіотікі і тєхнічєскій прогрєс. Дочка — в Кашпіровского і урінотєрапію. Мєжду нашимі поколєніямі лєжит культурологічєская пропасть. Но внуку, которого іскалєчілі в совєтской армії, нужни лєкарства, а нє випарєнная моча і кал іностранних птіц. Поетому і продаю святоє, чтоби дітя спасті.

За Грааль, спис Лонгіна та плащаницю сторгувалися на тридцяти карбованцях. Вийшла золота середина. Цвяхи стара віддала задарма, в нагрузку разом зі старою клєйонкою.

— А что ето за пєрстєнь такой інтєрєсний на вашєй рукє, мадам? — наостанок поцікавився лікар Альфхаус, вказуючи на старовинну каблучку з рубіном каплевидної форми, вдягнену на середній палець її правої руки. — Продадітє за трі тисячі рублєй? А?

— Хуй на! — тицьнула стара відьма іноземцю фак із каб­лучкою, перед тим як навіки розчинитися в мутному натовпі куренівської барахолки.

Перша партія барсеток, замовлена Аліком в Китаї, розлетілася за тиждень. Тож коли у вас спитають: «Звідки бралися стартові капітали в бандитів 90-х?», не довіряйте байкам про тортури паяльником, замовні вбивства та віджимання майна. Усе це буде, але згодом.

Багато нинішніх олігархів заробили перші статки чесною спекуляцією бензином, яйцями, спиртом чи міцним напоєм «Козацький». Той же ж Ахметов, кажуть, рубав м’ясо на ринку в Ахатя Брагіна, Пінчук клеїв трубочки для дитячих калейдоскопів, Фірташ хімічив напоєм «Юпі», а Коломойський розводив курчат. Хоча… кого він тільки не розводив! Слово «бізнесмен», здебільшого у негативному контексті, тільки-но входило в широкий лінгвообіг обдуреного партноменклатурою народу.

Отож, заробивши на партії китайських барсеток свій перший мільйон, Алік Грач знову вклав його в справу, і понеслося.

Мати в гардеробі барсетку — вважали за честь усі круті хлопці — від генерального прокурора до останнього дрібнотравчатого катали на воскресенському авторинку. З тією лише різницею, що у високорангових мєнтів та бандитів (що, зрештою, те саме) барсетки були з елітної шкіри, а часом навіть інкрустовані золотом та коштовним камінням. Уже потім прийшла мода на стрази, яку ввели чорти та чортиці рангом нижчі. Чорти вони ж, як ворони: люблять усе блискуче, брендами навиворіт, щоб аж очі виїдало.

Згодом елітні барсетки для «русскіх клієнтов» почали шити на замовлення в Італії, Греції, Франції. Звичайна гопота отоварювалася ними на численних промислових ринках або стихійних ятках у підземних переходах біля станцій метро.

Для тих, хто не знає, що таке «барсетка», поясню: це сумочка типу «хуй зна шо з ручкою», яка водиться тільки на просторах пострадянських країн. Не портфель, не кейс, не портмоне. Ніде більше, ані в Америці, ані в Європі, навіть в Ізраїлі я подібної гидоти в людських руках не зустрічав, хіба що в наших туристів-співвітчизників.

Я взагалі цікавлюся матеріальною культурою, бо вона може розповісти про рівень цивілізованості нації більше, аніж томи наукових енциклопедій. Візьмемо хоча б ту ж античність. Споглядаючи класичну грецьку колону (байдуже, доричну чи іонічну), я бачу в ній довершену, аристократичну простоту. Матеріальний абсолют, створений людськими руками, у якому ввижається мені присутність Творця.

Барсетка ж (як і мохеровий фіолетовий берет у тіток) — це якийсь феномен варварської пострадянської квазікультури. Щось питомо наше: гівняне, неоковирне, бридке та гібридне.

Майбутні археологи-інопланетяни, відкопавши серед руїн Троєщини засипану радіоактивним попелом Третьої світової барсетку, так і скажуть про неї: «Чортішо». І матимуть рацію!

Усім відомо, що нечиста сила для того й водиться у світі, щоб зводити на манівці несмаку порядних людей, які, не знаючись на магічних властивостях місцевої шкіргалантереї, можуть за власні грошики легко придбати собі родове прокляття у вигляді барсетки (яку і викинути шкода, і носити соромно), що ними на Троєщинському речовому ринку й досі торгує тьотя Рая — не стара ще тридцятип’ятирічна жінка, яка виглядає на всі п’ятдесят, оскільки жити не може без світлої «Оболоні» та міцного червоного «LM».

Подейкують, немов колись вона вчилася на дизайнера в Київ­ському інституті легкої промисловості, де на прохання Ійсуса з Воскресенки спиздила легендарну червону барсетку, яку Алік Грач акуратно перед смертю передав до місцевого музею одягу та аксесуарів у якості експоната. Зробити це його вмовила потенційна коханка Мар’яна Трускавець, яка теж там вчилася.

Свого часу професор N (пан неозначеного віку), котрий викладав в інституті історію матеріальної культури, на основі цього артефакту склав фантастичну легенду. Судити про її правдивість не візьмуся. Кожному-бо воздасться по вірі його. Але легенду перекажу.

«Взагалі-то Луї Віттон барсеток не робив, — хмикав професор N, перед початком лекції, протираючи товстезні лінзи своїх рогових окулярів. — Француз виробляв якісні валізи та дорожні сумки, якими користувалися найбагатші люди тієї епохи, аристократія та особи королівських кровей.

Однієї темної осінньої ночі старий Луї не міг заснути. Тоді він і спустився до майстерні, де горіло світло, хоч гасову лампу загасив особисто, перед тим як відпустити у вічність черговий робочий день.

Посеред захаращеної кімнати на невисокому швацькому ослінчику за столом для крою шкіри сидів козломордий пан, одягнений у дивний костюм, прикрашений трьома смужками по краю рукава та трилисником на грудях, який віддалено нагадував лілею королівського дому Бурбонів. Голомозу довбешку його вінчало дивної форми кепі з надписом kangoo style, а на копитах, які прикривали несвіжі білі шкарпетки виробництва житомирського трикотажно-панчішного комбінату бовталися пластикові капці-мільйонники. На вказівному пальці лівої руки пан крутив ключі від легендарної вишневої дев’ятки, правою ж (мов той Наполеон) одночасно длубався в носі, чухав дупу, тримав запалену цигарку, гортав сторінки журналу «АвтоФотоПродажа», а ще раз у раз лазив до пакета із соняшниковим насінням, згорнутого з газети, спльовуючи луску собі під ноги. Перед паном зеленіла порожня пляшка від світлого пива «Оболонь», а поруч лежав розкурочений пакет «вялєного жєлтопузіка».

— Тьомниє пьют свєтлоє! Га-га-га, — побачивши майстра, мерзенно засміявся пан, видобуваючи з дупи ще одну пляшку «Оболоні».

Серед рідких, нечищених зубів його блиснула золота фікса.

— Пардон, ви хто такий? — чемно поцікавився в козломордого Луї Віттон.

— Імя мнє — лєгіон, но для тєбя я Вєталь с Воскрєсєнкі, — хамовито озвався непроханий гість, витираючи масні пальці об лискучі темно-сині штани, заправлені в шкарпетки. — Я, батя, к тєбє по дєлу: барсєтка мнє нужна.

— Барсєтка — це, вибачайте, що?

— Ти чьо, бля, французского язика нє понімаєшь? Ну такая хуйня с ручкой, чтоб докумєнти там храніть, сігарєти, бабкі, ключі от машіни, дурь, фотографію любімой.

— Хочете сказати, що вам потрібна компактна дорожня сумка для пересувань у часі та просторі?

— Ти чьо, бля, бєса гонішь? Мнє нужна імєнно чоткая пацанская барсєтка класічєской прямоугольной форми. Чтоб навєка! Вот ескіз.

Козломордий виклав перед майстром папірець, вирваний зі шкільного зошита. На звороті жирною червоною плямою бриніла одиниця за контрольну з української літератури, присвячену романові Олеся Гончара «Собор». На чистому боці чорним фломастером було надряпано зображення «якоїсь хуйні з ручкою».

— А якщо я відмовлюся шити таке лайно? — з-під лоба глянув на нього старенький Луї, що понад усе цінував власну репутацію.

— Ти чьо, бля, охуєл, лошара йобаная! Русского язика нє понімаєш? Ща как прєєбу мєжду глаз, ти у мєня бисто прозрєєшь!

І дійсно, трапилося диво! Допіру засліплений власною пихою майстер умить прозрів, зрозумівши, що тієї ночі до його майстерні завітав справжній троєщинський чорт, з яким краще в прямий конфлікт не вступати, якщо в тебе в кишені не лежить короткий ствол або робочий травмат. Та й це не завжди допомагає, якщо очко жим-жим у чорта вистрелити.

— У мене тільки червона шкіра є, — налякано знизав плечима майстер. — Зараз роблю комплект для імператриці Євгенії. А ще граф Розумовський замовив подібний для родини.

— Ти чьо охуєл? — обурився Вєталь. — Я тєбє чьо, бля, пєтушара какой, красную барсєтку мнє впарівать? Чьорную давай, чтоб всьо по-ровному виглядєло.

— Чорна шкіра прибуде тільки наступного тижня.

— Бля, вот засада! — засмучено присів козломордий на ослінчик. — Хужє нєту, когда очєнь хочєтся понтануться пєрєд Аштом, но надо тєрпєть. Я думал, по-бистрячку у нас всьо сложітся. Нє по-пацанскі ето как-то… «красная барсєтка». Ох. Ну ладно, хуй с нєй! Шєй із того, что єсть. Я на крайняк покрашу гуталіном в чьорний цвєт… ілі сінькой хуйну.

Аж до світанку працював майстер над незвичайним замовленням. Гарував над коштовною андалузькою шкірою, фарбованою в яскравий кармін, прошиваючи її міцними ліонськими нитками. А як над обрієм зажевріла сіра смуга, відірвав втомлені очі від майже готового продукту:

— Вкладку для паспорта, водійського посвідчення та картки «ПриватБанку» я поставив. Відділення для автоключів робитимемо? — обережно поцікавився в замовника.

— А ето насколько дорожє вийдєт? — хитро примружив око ровний пацан.

— Гривень на сто.

— Хулі там, — цикнув золотим зубом Вєталь, смачно висякавшись на підлогу за допомогою вказівного пальця, — гулять, так гулять! Кому она в пізду будєт нужна бєз отдєлєнія для автоключєй? Дєлай давай.

Ще треті півні не співали, як невдоволений майстер, під примусом поставивши на зовнішній клапан золоте клеймо LV, обережно передав «хуйню з ручкою» в немиті лапи козломордого.

— Ну ти красава! Ацкій сотона! Га-га-га, — гугняво загиготів той і, перш ніж перетворитися на сірого голуба, гучно перднув, лишаючи по собі аромат дешевого дизелю із підвищеним вмістом сірки, яким торгують на лівій заправці в парку Дружби народів.

— А гроші за роботу хто заплатить? — тільки й встиг гукнути вслід голубу Луї Віттон, не сподіваючись на відповідь.

Але гугнявий голос таки озвався далеким відгомоном:

— Нє найєбьош — нє прожівьош! Бєз лоха і жізнь плоха га-га-га.

По тому запала в майстерні мертва тиша. Ніхто ніде не гомонів. Тільки й чутно було, як у парку Тьюільрі перегукуються сичі та раз у раз на Єлисейських полях від вранішнього вітру, що набігав із Сєни, скриплять старезні ясени.

— А дальшє, дальшє то что? — щиро випитували в професора зачаровані легендою студенти.

— А далі на зміну Радянському Союзу, що значно понизив якість людського матеріалу в цілому світі, прийшов промисловий Китай, заполонивши світ дешевими підробками, що вдовольняють лукаву природу сучасної людини, яка радше бажає «здаватися» замість «бути». Комуністичні режими завжди були знаряддям лукавого. Та й саме слово «лівий» зай­має в синонімічному ряді місце поруч зі словом «підробка». Справжні-бо речі коштують дорого, як, зрештою, і справжні люди, яких у світі дедалі менше. Дешевий масмаркет робить свою справу. Бо якість — це передусім традиція, освіта, виховання, потяг до самопізнання та самовдосконалення. Зараз така розкіш доступна не всім. Ось чому ми живемо у світі суцільних підробок; байдуже — людей, речей, політиків чи лідерів суспільної думки. На всіх вистачає дешевого одягу, гамбургерів, кока-коли, футболу та телевізійних серіалів. На всіх не вистачає доброти, уваги, любові та якісних речей.

Сучасним світом править його величність Фейк. Пародія на людину, матеріальний світ, котрий її оточує, емоції, думки. Такий собі колективний троєщинський чорт, якого легко впізнати за понтами, бажанням здаватися крутішим, заможнішим, розумнішим, ніж той є насправді.

А ще лукавий дуже любить поспіх, обіцяючи все й відразу. Проте розплата буває страшною — розчарування в людях, стосунках, професії. За ними йдуть зневіра, смерть та забуття. Бог створив стиль. Диявол — моду. Ніколи не слідуйте моді, якщо хочете бути справжнім, та не купуйте дешевих речей, тому що вони — спокуса Сатани. Шукайте власний стиль. Самовдосконалюйтеся. Тільки тоді матимете шанс отримати титул Майстра. Кажу, як є: нагорода прийде не скоро, бо все справжнє зріє довго. Але винагородою за витримку часом буває безсмертя!

«Професоре, ви бог!» — аплодували йому студенти.

Та одного дня на його лекції ненароком опинилася така собі Роксолана Трускавець зі Стрия, що, розшукуючи рідну сестру Мар’яну, забрела до кабінету історії матеріальної культури трохи погрітися, бо професор N власним коштом придбав масляний радіатор «Затишок», створюючи в аудиторії комфортну для занять температуру.

— Не богохульствуйте! — грізно піднялася вона зі свого місця. — Не можна тими ж вустами славити Бога й вимовляти матюки. Матюки-бо перетворюють вас на москаля!

— Але то не я матюкаюся, а персонажі в мої історіях, — лагідно усміхнувся до неї професор. — Хіба можу я викривляти правду на догоду людській моралі? Викривляючи її, уподібнююсь моєму антагоністові, який бажає здаватися кращим, ніж є насправді.

— Хто вам дав право визначати, що є добром, а що — злом? Ви що, Господь Бог? — не вгамовувалася Роксолана.

— У душі кожної людини він живе у вигляді категоричного імперативу Канта, — спробував професор звести на гумор конфлікт із ревною греко-католичкою.

— Богохульник!

— Саме це й сказав очільник Синедріону перед тим, як відправити Сина Божого на смерть!

— Не порівнюйте себе з Христом!

— Я не він. Просто звертаю вашу увагу: минають тисячоліття, а маніпулятивні технології в стосунках між живим богом та представниками офіційних церков не змінюються. До речі, я особисто ініціював засідання щодо легалізації греко-католицької церкви в Україні, організував у 1989-му році ходу до костелу Святого Юра у Львові, а ще мав бесіду з Горбачовим щодо відновлення її офіційного статусу в СРСР.

— Тьху, блять, дібіл, — як ошпарена вискочила Роксолана з аудиторії. — Була б моя воля, я б вас розстріляла!

Інші ж студенти завжди полишали заняття професора окрилені та натхненні. Але, занурюючись у стрімкий вир сьогодення, якось швидко все забували, тринькаючи безцінний час та увагу на комп’ютерні ігри, розпивання пива чи безцільний перегляд стіни в «Однокласниках».

А тут ще «95-й квартал»! Во красави! І нафіга, спрашіваєтся, учіться?

Нєдаром знамєнітиє люді учат: «Єслі ти нє в тєлєвізорє, — тєбя нє сущєствуєт!».

А ви кажете Кант!

Та хто він такий, якщо будь-який Вєталь може йому легко на голову насрати в Калінінградє, де пам’ятник стоїть.

Ідітє лучшє в КВН!

©2019 Український культурний фронт