• Антін Мухарський

Троєщинське Євангеліє. Писень 3


ОСТАННІЙ АРИСТОКРАТ

Якщо вірити старовинній метриці, яку Володька Сучкін потайки показував мені після закінчення школи, цей пласкозадий юнак був останнім нащадком старовинного малоросійського роду графів Розумовських, що залишилися проживати на території колишнього СРСР.

У метриці зазначалося: «Уроджений граф Іван Васильович Розумовський та його дружина баронеса Єлизавета Вільгельмінівна (у дівоцтві — Акурті фон Кьонігсфельс), обидва православні, червня 12 дня року 1910 від Р. Х. народили доньку, що була охрещена Євгенією-Жозефіною у Свято-Преображенському храмі міста С.-Петербурга».

Як розповідала його бабця Жєня–Жозя (так називали її близькі), утікаючи від червоного терору, родина опинилася в Києві, де Івана Васильовича та двох старших дітей у грудні 1918-го забрала підступна «іспанка» (різновид грипу, від якого по всьому світу померло понад 50 мільйонів людей).

А коли наступного року до міста знову повернулися «червоні», Єлизавета Вільгельмінівна, аби врятувати себе та доньку, фіктивно побралася із лакеєм Арістархом Сучкіним, узявши його цілком пролетарське прізвище.

Де вона той документ переховувала, страшно собі уявити. Спершу зберігала метрику у власному декольте. Коли ж у 37-му людей почали забирати з власних ліжок, запхала туди, звідки ті люди народжуються, і там тримала, аж поки до влади не прийшов Горбачов. Тільки тоді спокійно померла у віці ста двох років.

З чоловіками в родині Сучкіних не складалося. Двадцяте століття взагалі не сприяло тому, аби в СРСР множилися самодостатні, відповідальні самці з аристократичними манерами. А й справді, навіщо будувати міцні стосунки, плани на життя, коли в будь-який момент «мать-родіна» покличе вмирати за себе або запроторить у тюрму?

Тяжко було Володьці в школі з таким прізвищем! Та й у київ­ській консерваторії, до якої він вступив після школи на курс народних інструментів по класу гри на бандурі, жилося нелегко. Уявіть лишень, конферансьє зі сцени оголошує: «Попурі на теми народних пісень, а також творів Лисенка, Леон­товича та Мирослава Скорика виконує лауреат Міжнародного конкурсу бандуристів «Волинський кобзарик», студент другого курсу відділення народних інструментів Володимир Сучкін». Тут, як кажуть, сміх у залі і жодної поваги до віртуозної техніки виконання.

Володька навіть думав узяти псевдонім. Хотів стати Гомером Наддніпрянським або Давидом Цар–Солов’яненком. Мав ще епатажну гадку назватися Раймондом Пугачовим («Чи то, бува, не позашлюбний син Алли від Паулса», — питали б люди?). Бабі Жені–Жозі то видавалося надто вульгарним. Брати родинне прізвище «Розумовський» не дозволяла. Казала: «На понт клєют, волкі позорниє. Вичісляют. Сєйчас всє антісовєтскіє елелємєнти проявятся. Оні нас тайно посчі­тают, классіфіцируют, а потом — опять в лагєря. Ілі расстрєляют. Так что уж лучшє бить живим бандурістом Сучкіним, чєм мьортвим графом Разумовскім».

До речі, ви знаєте, скільки струн має класична українська бандура? 64! Вона — душа нашої музичної культури. Який складний і водночас досконалий устрій. Шляхетність, аристократизм, що веде своє походження від Давньої Греції. Порівняйте з російською балалайкою. Три струни. Отож-бо.

Навесні 1988 року прийшла Володі повістка з військкомату. І, попри сколіоз другого ступеню, а ще поганий зір, загримів наш любчик на два роки і не куди-небудь, а в справжнісіньку Німеччину.

Летіли на Захід із військового летовища під Васильковом. І мріялася бандуристу (як і мені у свій час) чиста й затишна Німеччина. Офіцери всі покотом в елегантних гебельсівських окулярах про пань сперечаються, шампан дорогий п’ють і французькими булками з паюсною ікрою заїдають. Солдати ж у вільний від гри в крикет час читають журнал «Новий мір», а потім гуртом п’ють чай на широких терасах із білими фіранками, обговорюючи роман Солженіціна «Архіпєлаг ГУЛАГ» або останню програму «Взгляд» з Владіславом Лістьєвим.

Дійсність виявилася трошки інакшою.

Військовий аеропорт Фюрстенвальде — обгороджена колючим дротом територія зі злітною смугою, у трьох кілометрах від якої — польовий табір. Смердючий гарячий чай привозять уранці та ввечері у величезних іржавих чанах.

Живеш у величезних наметах із дерев’яними триповерховими нарами. Удень — несусвітня спека, уночі — собачий колотун. Спиш на горбистих матрацах, накриваючись виданою ще вдома шинелькою, підклавши під голову кулак. Харчуєшся сухпайками з галетного печива і так званої тушонки в банках, де замість м’яса в огидній рідині плавають шматки сірого жиру.

Через цей раціон закрепи в солдатів траплялися такі, що більшість воїнів по два тижні із себе ніц не могли вичавити. Розповідали, що один товариш із Волгограда так і помер від срачки — крововилив у мозок.

Однак ями з фекаліями, що кишіли мільярдами опаришів, були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби із Середньої Азії та Забайкалля. Тюркомовні монголоїди жерли ту тушонку з величезним задоволенням, з відвертим глумом поглядаючи вбік білих пампухів, що мучилися від закрепів та липневої спеки, тотожної до температури, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі у березні–квітні, коли квітне інжир.

Азійців було дуже багато. На три–чотири літаки з європейської частини припадало по десять–дванадцять лайнерів із Душанбе, Улан-Уде, Семипалатинська і навіть Чити.

Цей факт спочатку, либонь, дивував молодого кобзаря.

«Невже, — думав він, — не можна було створити хоча б ілюзію цивілізованої наближеності СРСР до європейської культури? Нащо тут, у центрі Європи, неподалік міст, де творили Моцарт, Бах, Шопен, уся ця татаро-монгольська гопота?»

І лише згодом зрозумів справжню суть цього демографічного стовпотворіння.

Три дні в польовому таборі, а до цього два тижні під Білою Церквою, без жодних перспектив «окунуть мудя», інакше кажучи, прийняти душ чи просто помитися в озері. І ось о п’ятій ранку радянський біогумус вивантажують із телячих вагонів, де замість туалету — дірка в підлозі, і ведуть закамарками затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері на розподільний пункт.

Безкінечне цунамі голомозих черепів у червонозоряних пілотках заливає весь навколишній простір. І вже не зрозумієш, де голова удмурта, киргиза, гречкосія, філософа, філолога чи студента Київської державної консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського. І кожен убраний у форму на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами, кожен тягне на спині набитий гівняною тушонкою і галетами мішок. І не видно тому цунамі кінця-краю.

Сходить сонце. З вікон охайних будиночків під черепицею мовчки виглядають молоді й не дуже личка переляканих німкень.

«Ей, дєвушкі, давайте знакоміцця!» — з вірменсько-єврейським акцентом вигукує такий собі Ашот Авєров с Лєнінабада. Личка ховаються.

А натовп суне й суне. Для чого то все? Щоб знала Європа, щоб знав увесь світ, що там, за високими парканами військових частин, зачаїлося пів мільйона варварів, готових за першим наказом батьківщини осідлати тисячі танків, БТРів, БМП і рвонути аж до Гібралтару!

Тремти, Європо, радянська орда іде! А хулі… дєди воєвалі!

*****

Призначили Володьку служити у військове селище Вюнс­дорф на танковий завод.

Як заїхали в частину автобусом, так і потемніло в очах у бандуриста. Морди чорні, вузькоокі, у вікна зазирають, зуби шкірять, пальцем по горлу проводять, наче сильце затягують. «Вішайтесь!» — кричать.

Першої ночі нікого не чіпали. Повели в баню, видали чисту білизну. Після відбою нагодували вечерею та повели спати в окрему казарму.

Уранці на шикуванні розкидали молодих солдатів по підрозділах. Володька потрапив у ремонтний цех.

Перший робочий день почався з того, що його завели за БТР і так відпиздили, що потім два тижні кров’ю харкав.

Татарин Батир Нургулієв, нахиливши вузькооку мармизу, видохнув прямо в обличчя: «Мой дєд твою маму в рот єбал, кієвлянін хуєв. Ти тут нікто і чєрез мєсяц повесішся». Батько Батира був знаменитим татарським письменником.

Ну хай не місяць, але цілих вісім з половиною тижнів Володька в радянській армії протримався. Тягнув службу нарівні з усіма: у наряди ходив, з тумбочки писком на підлогу невиспаний падав, комбіжир із підлоги власною дупою відмивав. Заробив пахову грижу, тягаючи важелезні танкові траки від гусениць. Я вже не кажу про збиті до крові ноги, грибок, фолікулярну ангіну, перенесену в нарядах. Це все квіточки, бо справжня біда трапилася пізніше.

25 вересня 1988 року міністр оборони, генерал Язов підписав «Наказ про звільнення солдатів строкової служби».

Того вечора офіцерський штаб та каптьорки прапорщиків спорожніли раніше, ніж зазвичай. Керівництво розуміло, що й солдатській душі іноді потрібно перепочити.

Старші служиві, зібравши гроші з молодих, закупили найдешевшої німецької горілки «Кристал», розжилися німецьким розливним пивом та наколотили у величезному баняку «йорж» за старовинним рецептом: третина горілки, дві третини пива.

А проти ночі почали старовинну дембельську забаву «Перевод».

Робилася вона так: молодший по призову оголяв п’яту точку, а старші пряжкою ременя духопелили його по сраці стільки разів, скільки місяців відслужилося. «Духи-черепи» діставали від «черпаків» по шість ударів. Колишні «черпаки» після дванадцяти ударів від «дідів» самі перетворювалися на «дідів». А «діди» після вісімнадцяти «дембелівських» ударів робилися привілейованими членами армійської спільноти, отримуючи майже необмежені права. Могли відрощувати вуса. Могли вранці не йти на руханку. Могли курити в казармі. Могли не працювати. Мали один обов’язок — підтримувати дисципліну й порядок у підрозділі й стежити, щоб молодші по призову справно виконували армійські справи.

Колишні «дембелі» ставали «цивільними» й були апріорі недоторканою кастою, до якої навіть офіцери не мали претензій. Для них служба де-юре закінчувалася, і вони чекали, коли їх де-факто звільнять у запас.

І якщо «дембелів» і «дідів» били жартома й милосердно, то на «духах» чи «черепах» душу відводили всі. Після таких екзекуцій не те що сидіти — навіть лежати на спині було нестерпно боляче. Сідниці перетворювалися на суцільне буре місиво з чорними відбитками п’ятикутних зірок, які прикрашали радянські мідяні бляхи.

Уночі активізовувалися аматори-татуювальники, набиваючи на солдатські тіла всіляку хрінь. Робили це звичайною швацькою голкою, обмотаною чотирма сірниками й умоченою в чорну туш. Сюжети переважно були невигадливі. Група крові, або емблема ГРВН, чи якась художня заготовка: оскал тигра, кобра в бойовій позі, скорпіон або танк у різних ракурсах.

Зазвичай після закінчення «Переводу» відбувався імпровізований концерт. Бійці дивували своїх товаришів, як уміли: хтось заковтував вогонь, хтось із висоти другого поверху ліжка дзюрив в отвір пляшки, хтось жер гуталін, а хтось одним махом випивав флакон «тройного» одеколону.

Творча частина свята не оминула й Володьку. Дізнавшись, що той має консерваторську освіту, діди роздобули стару гітару, склавши список пісень, обов’язкових до виконання.

Першим пунктом був Олександр Барикін із хітом «Я буду долго гнать велосипед», потім — «Лаванда» Софії Ротару, «Уткі» Розенбаума, «Йор ін зе амі нау» групи «Генезіс», «Трава у дома», ну і пісенька «Бременських музикантів».

Проте понад усе бентежив Володьку татарин Батир Нургулієв, який ще тиждень тому сказав:

— Сучкін хуєв, єслі, блять, нє сиграєш мнє татарскую народную пєсню «Ех сезматур кізлар», я тєбє лічно очко порву, понял, чєрєп йобаний?

— Ти хоть напой, — проблеяв Володя, але, отримавши тугого підсрачника, умовк.

Із цим проханням він двічі звертався до татар, які служили в його підрозділі, щоразу нариваючись на стандартну відповідь: «Мой дєд твою маму в рот єбал, кієвлянін хуєв».

Свято тривало, лилися пісні, Батир Нургулієв уже тричі ходив ригати в піддон для миття ніг, однак щоразу повертався до казарми на своїх сухорлявих ходиляках, що стирчали із синіх запраних трусів.

«А тєпєрь «Ех сезматур кізлар», — заволав несамовито, перервавши «Траву у дома». — Давай, іграй, блять! Ти чьо, чьмо, русскава язика не понімаєш?»

І заспівав татарською:

Дусішлерєм уйний коле.

Мін гєне кельмім.

Уєннин да ямєн тамим

Нібулди, белмім.

Ех сезматур кізлар

Нік шаяртасіз?

Володя, як міг, старався підібрати акорди, але пальці, зашкарублі від важкої роботи, не дуже й слухалися. Батиру, схоже, було байдуже. Хижий татарин крутився навколо себе, задираючи руки вгору, аж поки до нього не доєдналися співплемінники. І ось уже цілий хоровод жилавих хлопів у брудних майках тупцяє посеред казарми, волаючи:

Юрягімнєн януларин

анламийсиз.

Ех сезматур кізлар

Нік шаяртасіз?

«Ти чєво іграєш, сука?! Я тібє сєйчас пальци нахуй поломаю за то, шо такую пєсню іспохабіл»! — зненацька кинувся Батир на Володьку й, вихопивши з рук гітару, припечатав того декою по голові.

Потім татари веселою зграєю потягли бандуриста до виходу з казарми, примовляючи: «Ми твою маму в рот єбалі, кієвлянін хуєв!».

Я помню, давно учілі мєня отєц мой і мать:

Лєчіть — так лєчіть, любіть — так любіть, гулять — так гулять.

Співала решта акапельно.

Уранці Володьку забрали до лазарета. Начальству доповіли, буцім молодий солдат невідь-звідки взяв пляшку горілки, випив її під ковдрою, а потім упав зі сходів, поламавши пальці, ребра та забивши голову.

За півтора місяця Володю комісували з діагнозом «Депресивний психічний розлад зі схильністю до самокаліцтва». Цілими днями він дивився в одну точку, а коли лікарі ставили будь-яке запитання, відповідав: «Нє будєтє ви єбать мою маму, чюркі узкоглазиє».

*****

Якось на 41-й день після смерті бабусі вже сивий і беззубий на той час Володька вирушив із матінкою на Воскресенку до цілительки та віщунки Вєри–Стефанії, на яку дивом перетворилася колишня вчителька Альона Іванівна Шпак.

Саме вона й напророчила мамі нового чоловіка, а самому Володьці — швидке одужання.

«Я вас, Жанна Олєговна, так яйцом викатаю, как нікто нє викатаєт. Оплатітє дєсять сєансов напєрьод, і, повєрьтє, всє бєди і болєзні уйдут, а ваши завіснікі і злопихатєлі собствєнной кровью умоются».

Віддавши аферистці прабабусину каблучку з рубіном (єдину спадкову цінність, що залишилася в родині), мама погодилася на викатування яйцем та кров ворогів.

Був спекотний травневий ранок. Біля зупинки тролейбуса на проспекті Ватутіна, оголивши торси, прямо на кортах у компанії голубів сиділа зграйка звичайних троєщинських гопників у кепочках-кенгурушках. Вони лузали насіння та цмулили пиво з пластикових пляшок. Поруч стояли барсетки та портативний приймач, налаштований на хвилю «Русское радио Украина». «А уткі уже лєтя-я-я-ят високо», — співав Розенбаум.

Володька аж пересмикнувся, коли один із гопників голосом старшого слідчого Деснянської прокуратури Стасіка Чєрєшні вигукнув:

— Тополя піздіт про малого. На мєня єго повєсіть хочєт. Сдам Пал Паличу Тополю нахуй. Пусть самі с Ашотом разбіраются. Я єго маму в рот єбал, кієвлянін хуєв! Атвєчаю: Донбас порожняк нє гоніт!

— Да-амой! Да-амой! — затрусив Володька головою, міцно вчепившись за мамину руку. Йому здавалося, що, як і тисячу років тому, Київ оточило татаро-монгольське військо. Лихі вузькоокі люди ось-ось накинуться на його матір, аби зґвалтувати її під пісню Розенбаума «про уток». Цього він їм дозволити не міг!

*****

— Вєрочка–Стефанієвночка, — того ж дня зателефонувала до ворожки Володьчина мама, — виручайте, дорогая. У сина очєрєдной пріпадок. Питался мєня убіть. Но мєдіков я визивать нє хочу, потому что оні опять упєкут єго в псіхушку.

— Хорошо, Жанна Олєговна, хорошо… Ви, главноє, нє волнуйтєсь.

А після вечірнього випуску новин на каналі ТСН жінка розповіла чаклунці дивну історію своєї аристократичної родини, а ще повідала про складні стосунки з татом Володі, який покинув їх напризволяще багато років тому.

— Бог всьо відіт. Каждому воздастся по дєлам єго, — з розумінням кивала головою, Вєра–Стефанія. — Я вєдь, виходіт, вам тожє дальняяя родствєніца. Мой папа — внєбрачний син Арістарха Сучкіна, которий у графов Разумовскіх лакєєм служил. Воістіну тєсєн етот мір! А докумєнтікі ви мнє показать можетє?

— Конєчно, конєчно, — чкурнула Жанна Олегівна по старовинну метрику до кімнати, де накачаний транквілізаторами спав Володька.

А за пів години й сама попросилася трохи відпочити.

— Ви уж подєжурьтє до одінадцаті за отдєльную плату, потому что всю ночь я нє висіжу. Устала очєнь. Вот вам пульт от тєлєвізора, чай, тортік… Чувствуйтє сєбя, как дома!

Опинавшись у кухні сам на сам із телевізором, народна цілителька, як слід, роззирнулася. Чиста, доглянута двушка на Лайоша Гавро в 2002-му році коштувала майже сорок тисяч доларів.

«Дома, так дома», — подумала Вєра–Стефанія, наливаючи собі чайку.

Упевнившись, що Володьчина мама міцно заснула, ворожка обережно зайшла до її спальні зі старим радянським молотком у руках.

«Мнє отмщєніє. Аз воздам, — проказала вбивця, згадуючи, як у далекому 74-му злостива біологічка насміхалася над її вагітним животиком. — Бог любіт сільних, і слабих караєт їх рукамі» .

Після чого, широко розмахнувшись, ударила сплячу жінку в скроню. Раз, другий… трохи почекавши, і третій.

Переконавшись, що Жанна Олегівна не подає ознак життя, цілителька подалася в кімнату Володьки, уклавши скривавлений молоток йому до рук.

Щось подібне вона вже робила майже десять років тому в Одесі, коли відрізала голову далекому родичу на ім’я Тіхон, укладаючи ніж у руки його дружини Ангєліни Пєтухової. Може, і зараз пронесе?

*****

Через рік у рамах розслідування дивної смерті Грача я випадково навідався до психіатричної клініки ім. Павлова.

— Чи нема у вас часом пацієнта на прізвище Сучкін? — поцікавився в заступника головного лікаря.

— Певне, маєте на увазі Володимира Йосиповича Розумовського?

— Невже матір таки встигла поміняла йому прізвище після смерті бабусі? — здивувався я.

— Ви були знайомі?

— Це мій шкільний товариш.

— Бажаєте його відвідати?

Я відразу й не знайшовся, що відповісти.

— Він у третьому корпусі. Дуже цікавий випадок. Убив власну матір, а тепер цілими днями читає одну й ту саму статтю в «Бульварі», що містить еротичне фото Ольги Сумської. Проказує постійно: «Нє будєтє ви єбать мою мать, чуркі ускоглазиє…». Кажется, он бил в нєйо влюбльон.

— В кого, в Сумскую?

— Да нєт, в свою мать, образ которой он субліміровал в пєрвую малоросійскую красавіцу страни. У арістократов всьо всєгда очєнь запутанно в псіхічєском планє. Говорят, он послєдній із рода Разумовскіх?

— Ви всьо во Фрєда вєрітє? Ну-ну, тот єщьо бил афєріст мєждународного масштаба. А по поводу благородного проісхождєнія Владіміра скажу так: я відєл мєтріку єго бабушкі. Но когда іх квартіру на Оболоні отжала бившая учілка русского язика, мєтріка пропала.

— Хотітє єго провєдать?

— Сєгодня, пожалуй, нєт, — проявив я легкодухість. — Может бить, в другой раз. А сєйчас давайтє поговорім об Андрєє Хвойко, которий, по моим свєдєніям, тоже у вас лєчілся?

— Как же, помню. Єго єщьо називалі «мальчік, которий відєл смєрть».

0 перегляд

©2019 Український культурний фронт