• Антін Мухарський

Троєщинське Євангеліє. Писень 1



ГЛАВА 1

Ігор Йосипович Сусленський, широко відомий київській публіці як «Ійсус із Воскресенки», з’явився на світ восьмого жовтня 1974-го року на вулиці Алішера Навої (видатного узбецького поета, якщо раптом хтось не знає) у пологовому будинку №16.

Восьмого березня, рівно за сім місяців до його народження, слюсар заводу «Маяк» із «Київським» тортиком, колготками та пляшкою «Совєтського шампанського» в руках в’юнким сперматозоїдом увійшов до жіночого гуртожитку на вулиці Електриків, постукавши у двері кімнати, де тоді проживала майбутня мама видатного дієтолога Альона Іванівна Шпак (у дівоцтві Форш–Сучкіна) — тридцятитрирічна вчителька російської мови.

На той час під серцем у Йосипа Вікентійовича, відомого своїм кумедним «балєтним походняком», плюскалася пляшка горілки «Московська», а кишеню модного плаща відстовбурчував плавлений сирок «Дружба» разом із двома булочками по три копійки.

Порочне зачаття відбувалося під пісні Висоцького, що лунали тоді ледь не з усіх прасок Радянського Союзу, притлумлюючи від сусідів звуки позашлюбного коїтусу:

«Ой Вань, гляді какіє клоуни, рот хоть завязочкі прішей,

Ой до чєго ж оні размальовани, а ліца, как у алкашей...».

Батьки малюка побралися через шість місяців після зальоту. Альона дуже нервувала, наполягаючи на законному шлюбі, аби над її пузом не насміхалася злостива біологічка Жанна Олегівна. Тому до останку туго перемотувала черевце довгими еластичними бинтами.

Ірод-лікар, що приймав пологи, так і заявив: «Хуйовий мальчонка вишел. Кіло тріста і головка дєформірована. Врядлі вижівєт. Может, сразу в мусорнік?».

Але малюка відкачали. Лікарі замість святих дарів принесли Ігорьку дефіцитні ліки від пневмонії, німецьку мазь від екземи в немовлят. А ще — марганцівку для купання.

Стіни палати, де малюк, підключений до апарата з киснем, провів перші місяці свого життя, прикрашали малюнки Чебурашки, крокодила Гєни та зайця з «Ну, погоді». Їх, як могла, створювала вахтерка з охорони, аби хоч трошки прикрасити кострубатий побут радянських пологових будинків.

Певне саме ці три монстри наворожили хлопчикові погане здоров’я, яке Ігор у більш зрілому віці намагався поправити за допомогою всіляких можливих дієт, лікувальної гімнастики, а також час від часу відрощуючи на пласкій, змієподібній голові довге волосся, актуальне для канонічних фанатів російського року.

Від розпачу, що син народився хуйовим, батько запив і намагався спиздити робочу голівку від магнітофона «Маяк». Але попався.

Тож, коли вони з мамою повернулися до гуртожитку, тато сказав, що треба тікати, бо на нього вже відкрили справу «За хіщєніє соціалістічєской собствєнності».

Раннє дитинство та юність Ігор Йосипович провів у далекої родички Ангєліни Пєтухової на посьолкє Котовского в Одесі.

Якось, будучи ще хворобливим підлітком, він пішов прогулятися вбік Лузанівки, де планував розкидати отруту для собак. Саме там і зустрів дивного старця-сироїда на ім’я Тіхон, біля якого весь час зухвало вився сірий голуб Вєталь.

На дворі був лютий чи січень. Або ні… був лютий січень. Проте старець був у сімейних трусах і у в’єтнамках. А ще мав довгу сиву бороду.

«Дєтка, ти станєш вєлікім целітєлєм і врачєватєлєм душ і тєл людскіх, токо дай рубасік на опохмєл, і всьо збудєтся», — промовив старець, і сталося так.

ГЛАВА 2

Своє служіння людству Ігор Йосипович розпочав на київській Воскресенці, куди вони з мамою перебралися з Одеси після загадкової смерті батька, який отруївся грибами саме на Покрову.

Гриби готувала мама, що й успадкувала квартиру на Котовського та дачу в Затоці, оскільки тьотю Ангєліну на той час уже упекли в психлікарню за вбивство власного чоловіка, якому жінка відрізала голову в грудні 1993-го.

Швиденько продавши щойно приватизовану нерухомість, Альона Іванівна придбала двокімнатну квартиру на бульварі Перова, а ще старенький «Фольксваґен гольф» для сина.

Перше офіційне диво, яке здійснив Ігор Йосипович, сталося в 1997-му на поминальному обіді на честь новопомерлої раби божої Тамари, що відбувався в генделику «Грааль» на березі Райдужного озера.

Тоді, на бажання матері, син на очах у здивованих гостей перетворив квас на пиво, а живчик — на джин-тонік.

«Хуйня, я так тоже смогу, єслі устроюсь работать грузчіком на завод «Оболонь», — невдало пожартував брат покійної Льоня Елєктронік.

Серед гостей Льоню мали за головного фахівця зі знання православних обрядів: освячення домашніх тварин, рослин, побутової техніки, автомобілів і бухла, яке (теоретично, якщо туди додати трохи святої води) «нєвьєбічєскі поправляєт здоровьє».

Саме він приволік на весілля бідон освяченого самогону, від якого гості обригалися ще до випуску «Поля чудєс» із Лєо­нідом Якубовичем.

Наступного дня багатьох довелося воскрешати з мертвих.

Ігор Йосипович упорався із цим блискуче!

Своїм знаменитим «балєтним походняком», що передався йому в спадок від батька, шарився по квартирах, заливаючи людям у рот якусь жовту рідину, потім щосили лупив по потилиці, примовляючи: «Встал, я сказал, і пашол! Взял трі бутилкі свєтлой «Оболоні», сємкі, сушоного желтопузіка, сєл на лавкє і мєдітіруєш на голубєй».

— Что ти ім заліваєш в рот, синок? — обережно цікавилась мама, спостерігаючи за дивами.

— Випарєнную уріну. Етому мєня отєц Тіхон єщьо в Одєсє научіл.

Після цього воскрешального дива чутки про надлюдські можливості Ігоря Йосиповича поширилися аж до самої Троє­щини, далі — до Оболоні. До нього потяглися люди з вулиць Теодора Драйзера, Маяковського, Оноре де Бальзака, Закревського, Лайоша Гавро, Богатирської і навіть Героїв Сталінграду.

Відтоді він кинув важку роботу вантажника на пивзаводі, ступивши на шлях цілительства.

Багатьох ставив на ноги, кодував від алкоголізму, чистив карму, вкладав до рота мумійо, вчив дієтології та азам уринотерапії.

А на Івана Купала в парку «Дружби народів» на пляжі Чорторий сталося нечуване. Ігор Йосипович зайшов у переодягальню одягнений у дешевий китайський «Адідас», а вийшов у джинсовому костюмі «Мустанг» білого кольору та модній маєчці «Армані». Над головою в учителя вився сірий голуб Вєталь, у руках він тримав червону барсетку від «Луї Віттон», а обличчя в нього сяяло.

Зібралося тоді чимало пляжників — і слухали його, і дивувалися.

«Понад місяць тому в Києві відкрився перший МакДональдз, — промовляв він тихо, але чули всі, бо хтось заздалегідь установив мікрофон із колонкою, — і багато хто з малих цих вже спокусився дабл чізбургером чи морозивом у ріжку. Воістину кажу, всіх, хто хоч раз у житті їв біг мак або ласував пиріжком із вишнею, спалять, як суху траву. Того ж, хто відрізняє смак кока-коли від пепсі-коли, спалять першим як великого грішника. Уже роздмухано небесні крематорії для тих, хто продав свою душу за смажену картоплю. Бо людина є те, що вона їсть. Тож після смерті перетворитеся на середню картоплю з майонезом».

Так промовляв Ігор Йосипович. А ще питав: «Скільки разів на день ви молитесь? Жодного разу. А скільки разів на день їсте? Два, три, а хто і шість, враховуючи невеликі перекуси. Їжу дає нам бог. Значить бог — у їжі. Шлунок — наш бог! Ось у руках моїх хліб і вода, а ще — проросла пшениця, варена гречка, терта морква, трохи дієтичної курятини та морська риба. Сезонні фрукти та ягоди, узвар, компот без цукру, несолодке печиво із висівками, яке можна спожити з ложечкою меду. Харчуйтеся здорово — і врятуєтеся».

І роздавав те людям. Люди морщили мармизи та брали їдло, бо на шару і оцет солодкий. Але викидали корисну їжу в смітники. Хто мав дітей, згодовував це їм під примусом.

І понад тридцять урн забили відходами, засравши парк «Дружби народів» так, що потім комунальні служби ще два тижні виколупували галетне печиво з лежаків на пляжі.

Не полишали люди своїх нездорових харчових звичок. Грішили із здобою, жерли жирну свинину, консерви та купувати шаурму у ларьках біля метро. Хрумали чебуреки, смажені в тижневій олії. Труїли себе неякісною горілкою з пивом і нищили організми курінням.

І страждала від того душа Ігоря Йосиповича. І молився він за нерозумних цих отак: «Шлунок наш, що єси у тілі, нехай святиться кишківник твій та стравохід. Нехай перистальтика твоя і кислотність будуть здоровими. Їжу дієтичну подай нам на кожен день. І прости нам гріхи шоколадні та цукерково-тістечкові. І не введи нас у спокусу спожити щось смажене, але позбав від шкідливого холестерину та калових каменів. В ім’я нормального тиску, стабільного цукру, чистих судин та печінки, підшлункової та жовчного міхура. Амінь».

ГЛАВА 3

З часом Ігор Йосипович завів собі учнів.

Одного з них звали Руслан Петрович. Він був військовим пенсіонером. І якось ловив рибу біля Московського мосту.

У той день плотва брала слабо, тому десь опівдні рибалка розгорнув на газеті нехитрий обід, який складався зі шматка «Одеської» ковбаси, батона та солодкої води «Тархун».

Він уже почав пхати отруту в себе, але за спиною пролунав голос: «Ніколи не вживай магазинних ковбас. Вони — фекалії сатани!».

— Хто ти? — налякано запитав рибалка, у якого «Одеська» стала в горлі.

— Я — Ійсус із Воскресенки, — сказав Ігор Йосипович. — Пішли зі мною, я позбавлю тебе від хронічного рефлюкс-езофагіту.

І піднявся Руслан Петрович. Закинувши старий спінінг «Лєнінград» у протоку Чорторий, підхопив затерту жовту барсетку й пішов за спасителем.

Наступних двох апостолів вони знайшли в супермаркеті. Тарас і Валєра купували чипси «Люкс», які тільки-но почали випускати в Україні. Стоячи в черзі до каси, разом намагалися зібрати старий кубик Рубіка. Ігор Йосипович показав їм фото ураженого раком шлунка, і пішла за ним молодь.

Його мама Альона Іванівна, що пила кров школярів, дойма­ючи їх запитаннями про роль Руслана в житті Людмили, з однойменної казки А. С. Пушкіна, уже в зрілому віці увірувала в сина і зцілилася. Покинувши викладання в школі, взяла собі псевдо Вєра–Стефанія і почала віщувати людям майбутнє, позбавляючи їх від багатьох хвороб та зайвої нерухомості.

Ось що писала про неї газета «Бульвар» за вересень 1999-го року.

«Сєнсація!!! Женщіна в пятьдєсят восємь лєт отрастіла сєбє яічнік і тєпєрь жівьот полноценной жизнью!

Корєнная кієвлянка одной лішь сілой любві виростіла сєбє давно удальонний орган. Давайтє послушаєм, что рассказиваєт Вєра–Стефанія об етом чудє:

«Сіла любві — вєлікая сіла. Самая сільная сіла на зємлє. Людям только нужно научиться єю пользоваться, направляя сілу любві в нужноє мєсто. Імєнно так я і поступала, обращаясь к Господу с молітвою, которой тєпєрь могу научіть любого желающєго. Вєдь сіла любві — ето самая сільная сіла на зємлє! Хотітє ісцеліться — звонітє по тєлєфонам …»».

Так за рік і трішки зібрав Ігор Йосипович дванадцять учнів. І відкрили вони в Києві дванадцять відділень клініки «Шлях до життя» за числом апостолів. І заздрили йому фармацевти та традиційні ескулапи, для яких він був прямим конкурентом, і ширили про нього недобрі чутки: буцім усю тусовку лікарів нетрадиційної медицини кришує кримінальний авторитет Алік Грач, що для потреб вірян та болящих звів на Воскресенці храм Пантелеймона Цілителя.

Але найбільшу злобу на вчителя зачаїло керівництво МакДональдза.

Якось Ігор Йосипович з учнями припер у ресторан на Петрівці відеопроектор, на якому публічно демонстрували фільм про те, з якого лайна виготовляють бургерні котлетки.

Дебошири голосно вигукували: «Біг мак — глобалістічєская смєрть!» та «Мак флурі — грєх мультікультурності». А ще розкидали по підлозі смажену картоплю і, глузливо поливаючи її фантою, заявляли відвідувачам, що то «кал та сеча Джорджа Сороса».

І пожалілося керівництво МакДональдза тодішньому київському мерові Леонідові Черновецькому на безчинства секти імені Ігоря Йосиповича. Але той не знайшов гріха на ньому, бо воскресенський месія власним коштом годував гречкою увесь лівобережний люмпен-електорат київського очільника.

Багато див коїв Ігор Йосипович у другому Єрусалимі, як називають Київ у старослов’янських літописах. Ходив у червоних трусах босоніж по воді фонтанів на Майдані Незалежності. Голодував по сорок днів, очищуючи організм. Розчиняв поліпи та каміння в жовчному міхурі. Вкладав у ніс алое, відпарював простатит у ванночках, загоював екземи та позбавляв від алергій за допомогою інгаляцій із гуано.

І багато хто увірував у нього.

Навіть Філіп Кіркоров та Микола Басков приїздили з Москви на консультації зі схуднення.

А одного разу на Різдво прийшов до вчителя другий президент незалежної України Кучма з холодцем і бужениною. А ще в пластиковому судочку приніс із собою салат «Олів’є» в якості спокуси. І спитав Кучма: «Вот єда, заповєданная нам совєтскімі прєдкамі. Нєужелі Бог запрєщаєт употрєблять єйо в еті радостниє дні?».

«Залиште Богу — Боже, а свиням — свиняче. Бог створив їжу, а диявол — салат «Олів’є». Не можна змішувати жири, а диню треба їсти окремо від усього. Якщо ви людина, а не свиня, самі зажадаєте рису, броколі та авокадо після новорічних свят».

І відійшов Кучма, присоромлений мудрістю дієтолога.

І ширилися чутки про диво-лікаря, який їздив роздовбаними київськими дорогами на старенькому «Гольфі» з номерами «УЧИТЕЛЬ» та жив із мамою у скромній двокімнатній хрущовці на Воскресенці.

І багато хто увірував у нього, особливо після того як Дмитро Гордон у газеті «Бульвар» зробив розлоге інтерв’ю з Ігорем Йосиповичем, де той рекламував «пірамідки Гордона» як засіб від усіх недуг.

ГЛАВА 4

Одного разу, місяця Нісана, після семінару «Нетрадиційні методи лікування панкреатиту» прийшов учитель із найближчими учнями на Володимирську гірку і сказав: «Вчора мені подзвонили доброзичливці й попередили, що на Черновецького відкрили декілька кримінальних справ. Наше ТОВ «Шлях до життя» відучора перекваліфіковано в співучасника економічних злочинів. Настають нелегкі часи. Здається, за нас взялися СБУ та прокуратура».

І молилися учні і плакали:

— Як же так, учителю, що поганого ми зробили людям?

— Люді — хуй на блюдє. Особєнно донєцкіє… — смиренно відповідав Ігор Йосипович, либонь, натякаючи на Ашота Гамлетовича, який страшенно заздрив наявності у Вчителя червоної барсетки «Луї Віттон».

Але зрадником виявився колишній антісовєтчік та антисеміт Тарас Богданович Гарбуз, що працював фотокореспондентом у газеті «Вечірній Київ». Не старий ще хохол, після Помаранчового майдану він завжди намагався розмовляти українською, хоча всі інші апостоли «гаварілі ісключітєльно на общєпанятном».

Саме Тарас Гарбуз у дорогому ресторані «Хуторок на Дніпрі» за тарілку борщу з пампушками та деруни з домашньою ковбасою здав Ігоря Йосиповича прокурорам.

А ще попросив тридцять штук гривень, бо саме цієї суми йому не вистачало на «Вольво ХС-70. 2003-го року випуску. Дизель, 2.0 л. АБС, кондиціонер, литі диски, шкіряний салон, повне ТО», яке він придивився у газеті «Автопродажа».

— Сємьон сідєл в костюмє хуя, бил новогодній карнавал. І там, гдє надо і нє надо, вставал, — багатозначно прорік сексуальним басом заступник прокурора Деснянського району Пал Палич Кроль, поклавши на чорну барсетку свою спотворену страшними рубцями праву руку.

— Що ви маєте на увазі? — тривожно подивився на прокурорську десницю Тарас.

— Да вот думаю, встать і уйті ілі согласітся на твойо прєдложєніє?

— Но как ми узнаєм єго, когда прійдьот час? — поцікавився слідчий прокуратури Стасік Черешня з Волновахи.

— Я принесу йому дієтичні мамині коржики з лободою за бабусиним рецептом 32–33 років. Жиди та москалі, що захопили в країні владу, мають відповісти за Голодомор українського народу! — відповів зрадник.

— Тогда ми согласни! — погодився Пал Палич.

Відчуваючи кінець, Ігор Йосипович якось зібрав апостолів на хаті в Альони Іванівни, що тоді вже перебралася жити в двокімнатну на Лайоша Гавро.

Умочивши дієтичні коржики з цільнозернової пшениці в екологічно чисте фермерське вино, він уперше в житті промовив українською: «Один з вас, що сидить за цим столом, зрадить мене».

Присутні, звичайно, трошки охуїли, бо ніколи не чули, як Ігор Йосипович говорить українською, яку він позаочі називав «рагульским акцентом».

І тільки зрадник Тарас Богданович зрадів:

— О, вчителю, нарешті у вас прокинулося українське єство? Я завжди казав, що українець — це стан душі, а не національність. Це висока культура, відповідальність і потяг до волі. Причому волі як у контексті вольового акту, так і в контексті свободи. Бо москалі — раби царя, а українці — вільні люди, нащадки Київської Русі...

— Нє пізді, Тарасік. Нє гоні бєса. Срєді українцев тоже єсть много хуйових людєй. Єж коржикі, пєй віно. Альона Івановна пріготовіла очєнь вкусниє дієтічєскіє котлєткі. Жізнь коротка, чтоби тратіть єйо на гризню по национальним вопросам. Какая разніца, на каком язикє ми говорім? Нужно іскать то, что нас обьєдіняєт. У всєх людєй случаются радікуліти і сінусіти, простиє расстойства желудков і болєзнєнниє інфєкціонниє поноси. А єщьо у нас болят сустави і скачєт давлєніє. Істончаются сєрдєчниє клапани і растут холєстєріновиє бляшкі. Женщіни страдают от гормональних проблєм і чащє мужчін умірают от рака маткі і молочних жельоз. Ха-ха-ха, шутка юмора… У мужчін же єсть простата, которая очєнь болєзнєнна в воспальонном состоянії. Рано ілі поздно ми всє умрьом. Страх смєрті і інстінкт размноженія — вот главниє ричагі для управлєнія людьмі. А ти мнє про какой-то націоналізм впаріваєшь. Єсть только міг мєжду прошлим і будущі-і-і-і-м, імєнно он називаєтся жізнь, — несподівано затягнув високим дискантом улюблений псалом усіх апостолів з фільму «Зємля Саннікова».

А потім звернувся до них з наступною промовою:

— В связі с тяжолимі і форсмажорнимі обстоятєльствамі с завтрашнєго дня совєтую всем прісутствующім взять нєоплачіваємий отпуск на нєопрєдєльонний срок. Желатєльно виєхать за граніцу. Наше ТОВ «Шлях до життя» переходіт на нєлєгальний статус. І єщьо: єслі вас визовут на допроси в СБУ ілі прокуратуру, валітє всьо на мєня. Одін понєсу наказаніє за грєхі ваши тяжкіє. Ібо за групповуху большє дают!

— Мой син святой! — сплеснула руками Альона Іванівна, виставивши на стіл полумисок із котлєтками.

На жирному мізинці її лівої руки краплею христової крові тьмяно виблиснув чималий рубін, забраний в оправу, зі старовинного червоного золота.

ГЛАВА 5

Напередодні Великодня Ігор Йосипович із учнями бухав на протоці Чорторий у парку «Дружби народів», куди вони разом із Русланом Петровичем та Альоною Іванівною вибралися на імпровізований пікнічок.

Пили якісне німецьке пиво та смажили шашлик із дієтичної баранини. Усі розмови крутилися довкруж кримінальної справи, яка обростала небажаними подробицями.

— Дєло пахнєт рєальним кріміналом. Кажется, оні узналі про торговлю органамі… — сумно хитав головою Ігор Йосипович, якого вже неодноразово викликали на допити і навіть наклали заборону на виїзд із країни, відібравши закордонний паспорт.

— Я пойду с тобой до конца, Учітєль… — клявся йому у вір­ності Руслан Петрович.

— Єщьо до вєчєрнєго випуска ТСН на каналє «1+1» тріжди прєдаш мєня, — сумно кивав головою видатний дієтолог.

І дійсно, коли на пікнік завітав Тарас Богданович зі своїми коржиками, пенсіонер усамітнився з Альоною Іванівною в густих райських кущах.

Невідомо, що вони там робили. Будемо вважати, дивилися на пароходікі, співаючи романс із фільму «Дні Турбіних» «Бєлой акації гроздья душістиє…». Але коли розпашіла вчителька з кавалером провернулися до мангала, мєнти вже пакували Ігоря Йосиповича в міліцейський бобік.

«Нє смєйтє трогать Учітєля!» — кинувся їм навперейми Руслан Петрович, але, отримавши потужний удар у вухо, смиренно погодився стати понятим при описі майна затриманого злочинця.

Радянський військовий пенсіонер узагалі був сцикливим від природи, але, дізнавшись від слідчих, що Вчителя повезли до Деснянського райвідділу, вирішив податися туди з Альоною Іванівною.

— Я знаю, це один з їхньої банди! — указала на нього жіночка, чоловіка якої Ійсус із Воскресенки закодував від алкоголізму, але той через місяць викинувся з балкона через білу гарячку.

— Нєт, ви ошибаєтєсь. Я нє тот, за которого ви мєня прінімаєтє, — відвів від неї погляд убік Руслан Петрович, поспішивши на вулицю.

— Оні спізділі у мєня квартіру! — вигукнув місцевий безхатченко дядя Міша, у якого вісім років тому помер син-підліток, що його апостоли залікували до смерті.

— Нєт, ето нє ми, — озвалися Руслан Петрович із Альоною Іванівною, і відразу потому з розчахнених вікон найближчої дев’ятиповерхівки заграла музична заставка до вечірнього випуску ТСН на каналі «1+1».

«На Полтавщині мати викинула у вигрібну яму власне немовля. У Черкасах на хімічному заводі стався витік хлору. Страшна аварія з десятьма жертвами на трасі Тернопіль–Чернівці. Маніяк-убивця розгулює на Одещині. Чупакабра лютує в Чорнобильській зоні. Від правця на Хмельниччині вже померло троє… У Миколаївському зоопарку народилася кумедна мавпочка…»

— Ну почєму в етой Українє всєгда всьо так хуйово, вродє проклялі ету зємлю? — згадавши слова Вчителя, заридав Руслан Петрович, опускаючись на бордюр, який мєнти неохайно пофарбували білою крейдою на честь Великодня.

ГЛАВА 6

Своє сходження на Голгофу Ігор Йосипович почав із Деснянського райвідділу міліції, де бухі правоохоронці святкували світле Христове Воскресіння, хоча на дворі був лишень Чистий четвер.

Цілу ніч вони сперечалися про якогось Непийпива, що його буцім убили за вказівкою Медведчука. А ще допитували в сусідній камері контактера з космосом Еммануїла та його брата-гопника. Хотіли, аби ті взяли на себе провину за спижджені каналізаційні люки, розлите гівно, поламані трансформатори та отруєні на День Незалежності вареники.

«Ето нє ми, ето всьо гадалка Вєра–Стефанія со своїм хахалєм на нас наговарівают. Зуб дайом. Богом кляньомся», — відгавкувалися гопники високими голосами.

Лежачи на твердих нарах, Ігор Йосипович згадував слова Аліка Грача, який ще в далекі 90-ті посвятив цілителя в основні постулати власного вчення, що його називав «Троєщинським Євангелієм».

— Нєт на зємлє іной істіни, кромє моєго собствєнного я. Только оно єсть альфа і омєга, — казав Алік Грач. — Запіши еті заповєді на скріжалях сєрдца своєго, і будєт тєбє счастьє. А когда станєт тяжело, вспомінай іх:

Нікому не верь. Люді — хуй на блюде. — Проголошувала перша заповідь.

Ні перед кем не ізвіняйся. Бей первим. Мсті. — Проголошувала друга.

Поступай только так, как тебе вигодно.

Ебі всьо, что шевелітся. Бері всьо, что плохо лежит.

Говорі о себе больше хорошего. Істочнік забудется, а впечатленіе останется.

Понти дороже денег.

Работают раби. Чесний труд — путь к бедності. Не наебьош — не прожівьош.

Всегда будь бліже к власті.

Ну і наконєц: БОГА НЕТ!

— Тогда зачєм же ви церковь на Воскрєсєнкє построілі? — дивувався Ігор Йосипович.

— А для етого сущєствуєт дєсятая заповєдь, что гласіт: «Без лоха і жізнь плоха».

«Правий був раб божий Алік Грач, — крутився на твердих нарах Ігор Йосипович. — Ім как два пальца оклєвєтать друг друга, подліть в борщ мєсячниє, ілі воду с покойніка в піво, подсипать кладбіщєнскую зємлю под двєрной коврік, ілі наслать на своїх блізкіх прокуратуру с налоговой».

До нього також неодноразово зверталися з подібними проханнями, але він усіх відправляв до мами, що професійно дурила людям голову побутовою демонологією.

Торік вона навіть знялася в другому сезоні «Битви екстрасенсів», але програла липовому чаклуну вуду, у якого перебрався місцевий афроукраїнець Жозеф Бабіла, що його вся Воскресенка і Троєщина знала як Бабуїна-гробокопатєля з Лісового кладовища.

Пів ночі марилося ув’язненому обличчя мами в чорній хустці під образами та мармиза Бабіли, якому він позичив триста доларів на костюм чаклуна вуду (але той так і не віддав).

Тільки під світанок народний лікар забувся в тривожному сні, де Льоня Елєктронік, наспівуючи: «Крилатиє качєлі лєтят, лєтят, лєтя-я-я-я-т», варив свій лютий самогон.

А о дев’ятій ранку його повезли до прокурора.

«В бєлом плащє с кровавим подбоєм…», — усе це літературна маячня, малята.

У костюмчику «Бріоні» та м’яких туфлях зі страусиної шкіри — ось у якому прикиді зустрів Ігоря Йосиповича у своєму кабінеті новопризначений генеральний прокурор із Донецької області, котрий представився Віктором Паличєм Пшонкою.

— Познокомьтєсь, ето апостол Мунтян, — відрекомендував він бикуватого чувака, що сидів у кутку під образами, — отнинє імєнно Володя будєт завєдовать в Кієвє духовностью под кришєй цєркві «Возрождєніє». А сєйчас рассказивайтє, гдє ви прячєтє красную барсєтку «Луї Віттон»? — без зайвих еківоків перейшов прокурор до справи. — А єщьо мєня інтєрєсуєт нєзаконная дєятєльность Чєрновєцкого по подкупу ізбіратєлєй на кієвском лєвобєрєжьє.

Допит тривав хвилин тридцять. Потім прокурор знов викликав до свого кабінету охоронців з УДО.

«Бєрітє єго сєбє і дєлайтє, что хотітє. Тєпєрь он для мєня слішком мєлкая сошка. Пошол отмивать послє етой тварі рукі».

Покидаючи кабінет, Ігор Йосипович, немов прощаючись із цілою епохою, глянув на підвіконня, де поруч із портретом прокурора в образі Понтія Пілата самотньо тулилася до золотої кітчевої рами трохи брудна легендарна червона барсетка, яку він допіру завжди носив із собою, ховаючи в потаємному місці.

— Ангєла-хранітєля в дорогу, — скорчив глузливу мармизу апостол Мунтян.

— Пашол на хуй, дєшовий клоун, — ледь чутно подякував йому на прощання Ігор Йосипович.

І якщо в класичному варіанті подальша історія тривала три дні, то в нашому випадку шлях вчителя на власну Голгофу тривав чотири з половиною роки, які він провів у слідчому ізоляторі.

За ці роки видатного дієтолога розпинали безпощадно і болісно. В українських ЗМІ ширилися десятки статей про злочинну банду Сусленського, що, ховаючись за зловісним прізвиськом «Ійсус з Воскресенки», звів у могилу щонайменше півтора десятка людей.

Дізнаючись про жахливі факти смерті дітей, шахрайство та торгівлю органами, співкамерники час від часу жорстоко пиздили народного цілителя, у якого слідство виявило елітну нерухомість в Іспанії та будинок у Козині, зареєстровані на маму-пенсіонерку. А ще близько двох мільйонів євро в німецькому банку.

«Нєхіло поднялся на слєпой вєрє народа в ісцелєніє мочой, — іронізували сатрапи, знущаючись над хворим вчителем, у котрого знову відкрилася виразка шлунку та загострилася хронічна легенева хвороба. — Вилєчі сєбя сам, пророк, — шкірили прокурені зуби, — ілі, может, тєбє в рот посцать?»

Ігор Йосипович із надприродною покорою зносив усі знущання, час від часу телефонуючи на волю до Ашота Гамлетовича, аж поки його не завантажили в міліцейський бобік й повезли в Оболонський суд, де за чутками мали впаяти від десяти до п’ятнадцяти.

Перед оголошенням вироку підсудний попросився в туалет, з якого підозріло довго не виходив. Коли ж охоронці висадили двері, — Ігоря Йосиповича там не було.

Тільки сірий голуб Вєталь, взутий у махусенькі пластикові капці, напнуті на несвіжі білі шкарпетки, курив у позі «птаха» на рамі вікна з виламаними ґратами. Маленьку голову його прикрашала мініатюрна кепочка kangoo style, а по крилах тяглися три білі смужки класичного пацанського адідасу.

І промовив птах мовою, близькою до народної: «Ну чьо бля, волкі позорниє, обломілось вам Ігоря Йосіповіча на нари упєчь. Нєту єго. Ушол он в міри лучшиє. А тєпєрь поцелуйтє мєня в очко, єслі сможетє...».

І розверзлася завіса на сцені клубу МВС, що на Богомольця, і зведений хор міліції на честь нового очільника відомства пана Авакова заспівав гімн України. Після чого сам міністр вийшов на сцену, промовивши:

— Україна вимєтаєт пєпєл тоталітарізма із своєй хати. Злочінний рєжим Януковіча поломал судьби многіх чєстних людєй, коториє до сіх пор сідят в тюрьмах по сфабрікованим дєлам. Кровь гєроєв Майдана смила грєхі общєства, в котором царілі коррупція і обман. Наступаєт ера новой украинской поліції і судєбной рєформи. Слава Украінє!

— Героям слава, — тихенько озвався в літаку на Тель-Авів Ігор Йосипович, який на той час уже мав під серцем паспорт громадянина Литви.

— Їбанат! — кивали головами прокурори, — почекав би ще рік і вийшов би на волю по закону Савченко. А тепер у міжнародному розшуку.

Учні кажуть, що він відкрив масажний кабінет у далекій Америці. Хтось із наших земляків бачив народного лікаря в Таїланді, де той проводив семінари з тантричного сексу. Одного разу людину, дуже схожу на Ігоря Йосиповича, бачили в мюнхенському аеропорту поруч із Міністром культури Євгеном Нищуком. Вони разом купували баварську салямі, обмінюючись масними жартами на гендерні теми. А одна з вилікуваних ним від молочниці феміністок, стверджувала, буцім бачила Сусленського в Амстердамі в районі червоних ліхтарів.

«Он всєгда срєді нас», — кажуть про Вчителя мешканці північно-східного Києва, які потайки вірять, що він вознісся на небо, бо дехто бачив, як хмари малюють у небі профіль його трошки плескатої голови з рокерською косицею.

Льоня Елєктронік з парафіянами храму Цілителя Пантелеймона навіть письмово звертався до керівництва УПЦ МП із проханням доєднати Ігоря Йосиповича Сусленського до сон­му місцевих святих у сані Цілителя Оболонського, Троєщинського та Воскресенського.

Але відповіді поки не отримав.

©2019 Український культурний фронт