• Антін Мухарський

Лесь Подерв'янський. Національна ідея

Оновлено: 2 дні тому


Лесь Подерв'янський:

«ЯКЩО ТРЕБА, ТО МИ ШАРАХНЕМО»

Кажете, має бути національна ідея? «Від...біться від нас», — я це вже сказав. То було в мене, як у даосів, раптове просвітлення. Що тепер спало на думку… 1948 рік, коли закінчилася Друга світова війна і започаткувалася держава Ізраїль. Ті євреї, які залишилися живі, винесли кілька уроків зі своєї історії. Перший урок — те, що називають сучасною цивілізацією, — лише пліснява на сирі — зішкребти — і її вже немає. Другий урок: шість мільйонів людей загинули — і ніхто не пчихнув. Нічого не було зроблено. Тож вони усвідомили, що ті євреї, які лишилися, теж можуть загинути — і ніхто не пчихне. Тобто всі ті міжнародні організації, які б мали допомогти їм, нічого не варті. А якщо так, то й не треба на них зважати. Якщо всім начхати на них, то їм теж начхати на таких. Якби вони виконували всі постанови ООН, то їх би не було ні на мапі, ні фізично. І Україні потрібно вчитися в Ізраїлю. Голда Меїр сказала одну прекрасну фразу, яка мені подобається, так-от: хоч у нас атомної зброї немає, та якщо треба, то ми шарахнемо — куди треба. От і вся національна ідея у цій фразі. Не треба жодної іншої національної ідеї.

Брюс Лі колись сказав, що не треба намагатися бути, треба бути. Не варто вдавати із себе те, чого нема. Для мене не виникало питання, хто я є. Хоча моя родина була російськомовна, тато — на одну половину поляк, на другу — росіянин. Але він корінний киянин. Для матері українська — рідна, російська теж. Вона двома мовами думає і легко перемикає одну на іншу. Я ріс у двомовному середовищі, вчився в українській школі. Потім ходив і в російську школу. І не думав про те, що я українець. Не треба думати, а треба бути. Українцем. В Україні є багато людей, які багато думають, що вони українці. Знов-таки: треба бути, а не хотіти бути.

У дитинстві я щоліта їздив у полтавське село. Я й зараз туди часто їжджу. Це моя мала батьківщина. Усі місцеві дядьки для мене рідні. І тоді я теж не думав, чи я українець, а просто ним був. А коли ти є, ким ти є, тобі не треба про це думати. Хіба китаєць думає про те, що він китаєць? Не певен, що він про таке думає, десь усередині це знає, а думати про те, що ти знаєш, не треба.

Те, що українці й росіяни один народ — пропагандистський міф. І якщо Путін про таке говорить, то він вважає, що є один народ, а не два. І я здогадуюся, якого народу нема. Немає нас. Тобто якщо є тільки один народ, а іншого нема, то нас треба знищити. Чи асимілювати. Іншого шляху нема. Тому фразу про те, що ми один народ, треба розуміти так: асимілюйтесь або будете знищені. Інакшого розуміння я не маю. Тому ми або переможемо, або будемо знищені. Якщо ми захочемо, нас не переможе ніхто. Тому що українців можуть перемогти тільки українці, чим ми успішно займалися впродовж нашої історії. Доки ти не визнав себе переможеним — тебе не перемогли.

Що нам робити з тими, хто цих простих речей не розуміє і повторює, що ми адін народ? Слабкі люди ніколи нічим не керували. Це робили люди сильні, яких було завжди небагато, але саме вони робили історію. А слабкі історію не творили. Вони завжди були м’ясом історії. Нема жодних ілюзій, що і перші, й другі врешті-решт попадуть у м’ясорубку історії, й активні, і не дуже. Вона не розбиратиметься, хто винен і що робити.

Що Україні робити з Донбасом? Наскільки я розумію, це питання стратегії. З огляду на те, що саме запитання сформульоване неправильно, то про правильну стратегію не йдеться. Тому що запитання треба формулювати так: як перемогти у війні. А це не тотожні речі. Приклад: Росія повертає нам Крим і Донбас, закінчує війну і роздає всім прянікі. За однієї умови: Україна стає частиною Російської Федерації. Подобається?

Щодо радикалів і правоцентристського руху, то нічого надзвичайного в такому явищі немає, бо такі є в кожній європейській країні, та скрізь так. Якщо ти кажеш, що ти українець, то ти вже націоналіст. Якщо ти українець, то ти вже для певних кіл фашист.

Я написав свій останній роман двома мовами — українською і російською. Там є і французька. Бо я автор і знаю, чому потрібно було написати текст кількома мовами. Я його не писав для того, щоб комусь сподобатися. Ті, кому я як автор не подобаюся, хай не читають.

Мова — це інструмент. Якщо ним нічого не робити, то він втрачає цінність. Має бути дія. А що можна робити мовою? Писати літературні твори зокрема. Якщо мова існує, а культури нема, мистецтва нема, то нема сенсу в мові. З іншого боку, тільки розмовляти українською замало. Так, в Албанії люди говорять албанською — і що з того? Який результат? Де ви бачите албанське мистецтво? Ну говоритимуть тут всі українською, а далі що? В Абхазії все на вулицях теж абхазькою понаписували: амагазін, авіно… Щодо мовних законів, я не великий фахівець з написання законів, але потрібен протекціонізм убік української мови. Просто він не має бути дебільним.

У мистецтво держава не має втручатися. Бо якщо вона за щось платить, тоді так: давай, чувак, відпрацьовуй. Інакше не буває, принаймні тут так. Це вже було, я жив у такій державі сорок років, тоді художники не мали проблем із грошима, якщо держава башляє. Але ж ти попадаєш, як простітутка, в залежність від сутєньора. Тобі дають гроші та кажуть: роби те, те і се. Малюй те, знімай се. Але я так не хочу.

Те, що в українському інформаційному просторі досі чутно російську попсу — за межею добра та зла, як і російська попса. Цей мікроб глушити треба пеніциліном — дуже жорстко. Аж до смертної кари — тим, хто цю заразу в голови пускає. А тих, хто слухає, на 15 років — у кар’єр. Ви зі мною згодні? А що далі? Далі буде українська попса, така ж противна, як і російська. Мене це не влаштовує. Звичайно, вона наче ближча, бо українською мовою. Але для мене суть не змінюється.

Про еліту. В нас її нема. Еліта має керувати, а якщо вона нічим не керує, то яка вона еліта? Хто ті, хто в нас називає себе елітою? Та вони можуть себе вважати ким завгодно. Я можу називати себе Бонапартом — і мене посадять у дурку.

Усе-таки різниця дуже велика між українцями і кацапами. Це добре вимальовується у Москві. Вся московська еліта згуртована, герметична, туди важко потрапити. Вона сама в собі. Обсуждає свої гадкіє дєлішки, тільки їм зрозумілі, це закритий клан, страшно противний, але, тим не менше, така еліта у Москві є. У нас — демократичне суспільство, тож куди хочеш, туди й можеш потрапити. Нема ніяких закритих кіл, з мєсними сєкрєтними разгаворчікамі... І те, що в нас нема еліти, — можливо, й добре. Наша специфіка така, історично склалося. З України еліта завжди мігрувала, як не в Річ Посполиту, то у Литву чи в Росію. І нічого з цим не вдієш. Якби Микола Васильович Гоголь бачив тут якісь для себе перспективи, то б насрав на кацапів і писав українською мовою. А він мусив писати російською і жити у Петербурзі, хоч, мабуть, як справжній українець, хотів до себе на Полтавщину.

На мене казатимуть, що я — оскоромився! — бо пишу російською. А Тарас Григорович Шевченко російською теж писав, то киньте камінь у пророка! — хоча його російські твори слабкі, щоб не сказати про них ще гірше. І чомусь усі з України кудись їхали — тут не було чого робити. Бо коли існує імперія, то існує єдине місце, де може жити і творити поет, художник, митець, і це місце — Рим. А все інше — то провінція, куди відправляють у заслання, як Овідія, і там йому нестерпно — він хоче повернутися в Рим. Це ясно, що коли є імперія, то поет у Москві. Але ми вже це проїхали — ніхто тепер туди не поїде.

Я знаю хорошу історію про Шевченка. Якось режисер Андрій Крітенко гуляв зі своїм другом по Швейцарії. А сам він у Німеччині живе. Коли заходять вони в якесь шалє, готельчик маленький, а його власник — українець. Класичний портрет Шевченка, де пророк з вусами і у шапці, у нього там висить. От Андрій і питає в свого німецького друга: «Петер, а ти знаєш, хто це?» А той йому відповідає: «Канєшно! Знаю. Це Ніцше зімой. Це ж знає кожна дитина».

Насправді — то не моя справа — державотворення, бо тоді я б пішов у чиновники. І тут таке діло, що нічого нового не треба вигадувати, бо є світовий досвід, працюють міжнародні фонди, які для того й існують, аби суспільство розвивалося. А у нас якраз не еволюція, а революція, і якби не революції, то ми б уже державу втратили. Ми дуже близько були до цього 2014 року. Тому що Шапкопизд продав усе, що тільки можна було.

Останні 25 років у нас пішло коту під хвіст. Українці нарікають на владу, хоча самі несуть повну відповідальність за власне життя, тому що цих придурків їм обирали не марсіани. Тому щоразу, коли вони лають владу, я б радив дивитися в дзеркало. І дуже пильними треба бути зараз, в умовах війни. Вже чергова гнида рветься до влади, ховаючись за емблемами з квіточками.

Уроки історії не дають приводу для оптимізму. Сагайдачний був не такий і бездарний гетьман, а його скидали кілька разів. І що ти з цим зробиш? А от коли кацапи когось обирають, то його вилизують з голови до ніг, а в нас уже через день починають ненавидіти і кидати в обранця собачим лайном. І може, існує третій варіант — той, що посередині? З іншого боку, може, й на краще, що українці такі: кóпаємо владу і вона відчуває, що її можуть копнути.

Люди не погані й не хороші, а такі, які вони є. І нема в цьому ніякої моралі. Я симпатизую дуже різним людям. Хтось каже, що я пишу про люмпенів і не дуже приємних людей. Але я ніколи їх так не трактував. Мені завжди усі мої персонажі були симпатичні. Я уникаю того, щоб ділити їх на хороших і поганих. Я намагаюся дивитися на героїв відсторонено. Можливо, не дуже приємно щось усвідомлювати, коли дивишся в дзеркало. Але ж то правда. Дзеркало не бреше. Тих персонажів, які мені зовсім не симпатичні, в моїх творах нема, — стукачів, кадебістів... От Сука і Блядь у мене дуже симпатичні персонажі. Тому що мені подобаються жінки, у них є багато людського, їм подобаються молоді хлопці й вони хочуть любитися, що ж у цьому поганого? Вони читають Пушкіна на турбазі — це також добре. А кацапи в мене просто смішні. Декоративні персонажі. До речі, про кацапів. У мене нема ненависті до них, я іспитиваю до них льохкає чувство брєзглівості. У Льва Толстого є така геніальна річ «Хаджи-Мурат». Ця повість починається з того, що головний герой Хаджи-Мурат зі своїми нукерами в’їжджає до села, яке вони визволили від кацапів. І він бачить, що ті насрали в джерело — і в цього чоловіка нема ненависті до них, бо не можна ненавидіти собак. І це писав не український буржуазний націоналіст, а російський граф, який на таких тонкощах розумівся.

Зверніть увагу, всі українські анекдоти ґрунтуються на самоіронії. А будь-який психотерапевт скаже, що якщо в людини є самоіронія, то це те, що відрізняє здорового від хворого, ознака нормальної психіки. Там, де немає самоіронії, — з’являється шпаринка, куди може влізти шизофренія. І якщо порівняти рускіє анекдоти й українські, то можна побачити, що вони різні. У російських анекдотах, де про росіян і людей інших національностей, кацапи завжди всіх перемагають — своїм дебілізмом. Дебілізм у них непереможний. Самоіронії там нема, нуль, тоді як в українських є таке витончене самознущання. Дуже смішне. Ми над собою сміємося. І це очевидно, що такі анекдоти про себе самі українці й придумали. Це самоіронія, ознака здоров’я. Анекдоти про жадібних і підступних українців придумали не москалі — вони так не вміють. Я можу ці речі одразу побачити, де про українців, а де українці — самі про себе.

У кожному суспільстві є люди із самоіронією, є такі, що не дуже здорові, є ідіоти. Існує навіть таке, що ми, українці, заснували монастир Шаолінь, трипільську культуру, а самурай — той, хто сам іде у рай, а кунг-фу виникло з бойового гопака… Отака дурка, безумовно, в нас є. І хай буде. Таке теж має бути, бо мають бути свої ідіоти. Такого, щоб не було ідіотів, — немає ні в кого. Вони скрізь є. Хворих ідіотів і диванних патріотів у нас є багато, та й не диванних теж є. Але я не впевнений, що нормальні в кожному суспільстві — це більшість. У мене щодо таких речей песимістичне бачення, бо нормальних мало. А ті, хто вміють думати, їх коли було багато? Тих, що вміють дивитись тєлєвізор, — набагато більше. Більше, ніж тих, хто вміє читати. І що з цим робити? Якщо порівняти кількість тих, хто вміє думати і кількість тих, хто вміє дивитись тєлік, то різниця буде разюча, всюди так — а що, в Америці по-іншому? Ні, бо ми такі самі, як інші. Не кращі. Не гірші. Ми закомплексовані.

Я взагалі не ділю людей за національною ознакою. Я ділю на жінок і людей. Це перше. Потім ділю жінок на красивих і розумних жінок, і всіх інших жінок… Далі? А далі забув. Шо я верзу — я не знаю. Тільки не кажіть мені, що жінки — то другий сорт. Я не про те. Жінки просто інакші. Є і такі жінки, які хочуть бути, як чоловіки. Наприклад, вони хочуть бути схожі на чоловіків — тоді виникає запитання: що нам з ними робити?

Якби я як художник малював свою Україну, то єдиного образу не вийшло б. Тому що Україна різна і велика. Різна вдень, ввечері та вранці, її кольори, фарби залежать від того, як падає світло. Тому що влітку вдень кольорів майже немає, все — як мило. Бо світло з’їдає колір. І це добре знають художники. Вранці кольори насиченіші, в похмурі дні так само. Дехто може думати, що от на півдні України яскравіше сонце та яскравіші кольори, але це не так. Бо художник і не-художник дивляться і бачать не те саме. Бо художник і людина не одне й те саме. Я можу любити пейзажі, але не як художник. Бо як для художника для мене нічого цікавого в них нема. Оку зачепитися нема за що. Але вони мені подобаються. На Полтавщині.

Інколи я буваю художником, а інколи просто людиною. Бо постійно бути художником неможливо, так можна здохнути. Тому що цей стан виснажує. Але тумблер у мене є: я можу перемикати око. Коли був студентом, на курсі третьому, мав фобію: не міг писати, коли хтось за спиною стоїть. Я зі своїми страхами боровся і виходив на велелюдну вулицю, і в центрі Києва написав багато міських пейзажів. Люди мені ставили дурні запитання: «Парєнь, гдє тут общественная сральня?», «А намалюєш мене?» І тоді я виробив у собі здатність не зважати на людей поруч. Ти існуєш ніби в коконі, коли так працюєш. Дуже корисна вправа. Я чимало робіт у такий спосіб намалював і роздарував друзям.

Якось ми із Сашком Кривенком обговорювали символ України, коли тут, на Майдані, в Києві ставили колону, тоді ще була наша програма на радіо «Континент». І говорили ми тоді, що у Венеції, на площі святого Марка, наприклад, є колона, на якій — лев з крилами. Але лев — тварюка шкідлива, свиня — тварюка корисна. Давайте ми зробимо свиню з крилами. Давайте! А чому — з крилами? Кривенко тоді задумався і сказав, що кабан це соборність, а крила — то духовність. І ми почали реготати, всі лягли в студії від сміху. Тоді ще організували сатиричний конкурс, що його Кривенко заснував, називався «Золота ратиця». І такий гарний бронзовий кабан з крилами був нагородою для переможця конкурсу.

Якою я бачу Україну через років п’ятнадцять? Я не оракул. Але останні три роки вселяють надію, нарешті почало щось відбуватися. І динаміка змін, як я її бачу, позитивна, якщо порівнювати з попередніми роками. А щодо всього іншого… Зміни ніколи не відбуваються швидко, не буває так, щоб країна дісталася комусь на халяву, лише через кров і смерть, а по-іншому не бувало. Головне, що Україна — це самодостатній організм, який живе, дихає і здатний до саморозвитку. Чого я не можу сказати про Росію, бо там усе мертве. З чим би я її порівняв? У дитсадку була така іграшка — пірамідка, частини якої складалися на шпичку. Так отам, у кацапів, усе й тримається на шпичці. Її забрати, зламати — пірамідка розлетиться. Вони це знають. А в нас такої пірамідки нема, у нас — лего, де частини чіпляються одна за одну і трансформуються в різні конфігурації. І в Росії через таку примітивну її форму й неможлива демократія. Якщо там станеться демократія, то країна розсиплеться. Росії вже не буде. Та це їхні проблеми, які мене не обходять. Україна складніша структура і демократія тут можлива. А в Росії може бути тільки диктатура. Тому що такі правила гри. Або країна, або демократія. І що б там інтелігенція російська не варнякала, кацапам піздєц за визначенням. От таваріщь Владімір Іллічь Лєнін сказав, шо руская інтєлігєнция не мозг нациі, а гавно. Що ж я полемізуватиму з вєлікім чєлавєком? Сказав як відрізав, коротко, сильно і страшно. І не треба постійно старічка крітіковать, шо він такий-сякий маразматік і підарас. Він, канєшно, помилявся, та не завжди. А з огляду на те, що він сам вийшов з руской інтєлігєнциі, то знав, що каже. Інтєлігєнция то понятіє рускоє. Інтєлігєнциі нема ніде, крім Росії. Хто є представни­­ком американської інтєлігєнциі? Вільям Фолкнер? Якби йому таке сказали, то він би послав. Він письменник геніальний, а не інтєлігєнция.

У нас інтєлігєнциі нема і не треба. Бо тут Україна. Бувають люди, які кажуть загадошную фразу: «Ми публічні інтелектуали». Це якесь таке позичене поняття, не українське. Інтелектуали — це ті, що багато прочитали, в них хороша пам’ять — і вони можуть багато пиздіти про прочитане. Оце інтелектуали.

Є велика різниця між тим, хто розумний, і тим, хто інтелектуал. Тут треба щось одне вибирати: ілі я умний, ілі інтєлєктуал. Інтелектуал не може бути умним, бо він не живе своїм розумом. Він цитує, весь час говорить про то, що хтось сказав. А як в нього спитати: а що ж ти сам придумав, чувак? То він вам скаже, що то ж не його справа. Він книжкова шафа. Я таких багато знаю. А розумний думає сам. Наприклад, ми з вами.

Починаючи з XIV століття, історія України була частиною чужої історії, своєї вона не мала, хоча в різні епохи робилися спроби свою історію започаткувати. Така спроба літературно зафіксована М. Булгаковим у романі «Біла гвардія», а пізніше в п’єсі «Дні Турбіних». Таваріщь Сталін розумів небезпеку, яку становить українська пасіонарність, саме тому він не розстріляв Булгакова і кільканадцять разів дивився спектакль «Дні Турбіних». Бо насправді не про «білих» і «червоних» ідеться в романі та п’єсі, якщо б це було так, то Булгаков отримав би кулю в потилицю, а п’єсу ніколи б не поставили. А йдеться саме про інтєлігєнтний і затишний рускій мір, складовими якого, як усім відомо, є вєлікая руская культура, рускіє пісатєлі-гуманісти, офіцерская чєсть, загадочьная душа, слєза рєбйонка і прочяя міфалагічьная хуйня, противагою якому є незграбна ворожа сила неоковирних жлобів, які хатят самі, нє зная чяво, до того ж іще разговарівают на прідуркаватом нарєчіі. Бо таваріщь Сталін знав, що початок самостійної української історії — це кінець історії Росії. Сучасні рускіє таваріщі теж це знають — з 2014 року вони відчули, що їх рускіє часи відраховують зворотний відлік, саме тому ми маємо реакцію смертельно пораненого звіра. Бо три роки тому ми почали писати свою історію. Цього разу остаточно. Навсігда, єслі на общєпанятном.


Розмовляв Антін Мухарський.

©2019 Український культурний фронт