• Антін Мухарський

Юрій Андрухович. Національна ідея

Оновлено: 2 дні тому


Юрій Андрухович: «ЩО ЗАМИСЛЕНО, ТЕ ВИКОНУЄТЬСЯ»

Якби існувала можливість зазирнути всередину Бога, тобто просканувати Його безмежний мозок, то ми б дізналися серед усього іншого й те, що Він собі думає про нас як про націю. Завдяки цьому можна було б нарешті оголосити нашу національну ідею в її соловйовському розумінні: «Не те, що сама нація про себе думає, а те, що замислив для неї Бог». Це, напевно, дозволило б нам уникнути багатьох зайвих рухів та безплідних розумових метань. Тобто це було б для нас усіх надзвичайно корисно.

Але осягнути Провидіння Боже в усій повноті нам не дано хоч би з огляду на згадану вже безмежність Бога та нашу людську обмеженість. Крім того, існує чимало пі­­дозр, іноді незле обґрунтованих, що його, Бога, можливо, як такого й немає.

Шукаючи, отже, свою національну ідею, ми мусимо погодитися з дещо дискомфортною подвійною непевністю: якщо Бог існує (непевність перша), то для України Він мав би (непевність друга), тобто міг би мати, схотів би вигадати, вигадав би (якби схотів) окрему національну ідею, що обов’язково різнилася б від решти національних ідей — російської, німецької, польської, американської та навіть грузинської і всіх інших.

І раз ми вже ці дві непевності припустили, то нам залишається вгадувати. Тобто намагатися розгадати, що саме міг мати на увазі Бог, покликавши до життя ще й українську націю? Навіщо ми Йому, іншими словами, треба?

Але тут у сферу містичного знання вривається історичне. Й воно, це історичне знання, підказує, що нації, якими вони сьогодні є, поставали знач­­ною мірою випадково, ба більше — що вони є уявними спільнотами. Тобто що в усіх без винятку процесах націєтворення не обійшлося без плутанини і, правди ніде сховати, насильства. Насильством, як їм і належиться, протягом сторіч займалися різного штибу держави, що підганяли націєтворення під свої інтереси. Наслідком цього й маємо кричущі своєю несправедливістю казуси, коли, скажімо, провансальцям, з огляду на мовно-культурно-ментальні критерії, було би значно природніше співіснувати в єдиному організмі з каталонцями. Проте перші стали частиною французької нації, другі ж — іспанської. Чи, наприклад, баварці, яких значно природніше бачити в єдності з австрійцями, а не з північнонімецькими «риб’ячими головами». І корсиканцям ближчі сарди. І фламандцям — голландці. А польські шльонзаки, тобто представники корінного етносу Сілезії, й донині не дуже радо визнають себе поляками.

А русини — карпатські, закарпатські та всякі інші, включно з балканськими й заокеанськими? Якби їм у ХІХ сторіччі хоч один поетичний геній на міру нашого Тараса Григоровича, то була б і з них нація, що й собі шукала б якусь ідею. А так доводиться їм, бідолашним, ліпити собі її зі самого лиш Енді Воргола.

Чи, скажімо, кубанці. От якби у 1918–1920-му перемогла українська Революція, то частиною якої нації стали б вони, на день сьогоднішній поголовно записані в «русские»? І яку назву підібрали б ми нині для міста Катеринодара, деколонізуючи, а заодно й декомунізуючи його, себто звільняючи від масивно навислої над ним тіні більшовицької цариці Катерини Великої?

Отак ми наблизилися до ключового моменту: українське як неросійське.

Можна було би, звісно, відмежовувати його (українське) й від польського чи румунського, німецького чи іспанського, американського чи грузинського врешті-решт. Однак Богові (наважмося припустити) стратегічно важливе саме наше відмежування від російського. Недаремно ж Він свого часу дозволив офіційно називати нас малоросами. «От я вас тією назвою прив’яжу до Росії, — думав собі Бог, — й побачу, як ви з того викрутитеся». Тобто стратегічність Божого задуму вже й у тому, що ані малополяками чи малорумунами, як і малонімцями чи малоамериканцями й тим більше малогрузинами українців ніхто й ніколи не називав. А от малоросами ще й як. Офіційно. З чого випливає, що Бог поставив перед нами доволі складне технічне завдання — не просто реалізуватись як окрема від росіян уявна спільнота, а й зробити це так, аби в уяві інших уявних спільнот відбулися радикальні зміни, завдяки яким ми з уявних малоросів стали б реальними українцями.

Щоб і без того складне завдання ускладнити ще більше, Бог ще на початках нашого становлення задумав нас не просто бездержавними (поступово позакривавши нам усі давніші форми протодержавності), а й усіляко наростив і звів до рангу надпотужної імперії державність росіян. Простіше кажучи, що в одних відібрав цілковито, те іншим віддав у стані абсолютно гіпертрофованому. Це означало, що нам випав особливо тяжкий жереб — борсатися у вкрай несприятливих асиміляційних водах із повністю зв’язаними руками й ногами проти найпотужнішої з усіх імперських течії. Можливо, саме це має на увазі Велика Національна Поетка, коли на свій лад іронізує: «Ми є, тому що нас не може бути».

Проте й це, на перший погляд, фатальне для українства, розташування сил милосердий Бог не без гумору ускладнив і диференціював тим, що на частині українських етнічних теренів дозволив запанувати альтернативній щодо Російської Австрійській імперії. Ця частина за своєю площею була в рази меншою за підросійську і водночас достатньою для того, щоб українство отримало шанс на критичну масу національної свідомості. Ін­­­­шими словами, Господь подарував нам фору й тим самим поставлене Ним же завдання не те щоби полегшив, але вивів із зони безнадійності та невиконуваності: mission виявилася possible.

Тепер, після кількох довгих століть невпинного й виснажливого національного виживання, спробуймо відчитати, в чому може бути сенс того прецеденту, що вижити нам вдалося й виживання перестає бути нашою єдиною ціллю.

У 1918–1920 роках було засновано модерну українську державність. Її хоч і було ліквідовано різними силами ззовні, проте не повністю. Новій Російській імперії довелося змиритися з існуванням такої собі УСРР, а згодом УРСР.

Ця дія леґітимізувала приєднання до згаданої УРСР у 1939–1940 роках раніше непідросійських (екс-під­­австрійських) територій. Росія впустила в себе троянського коня Західної України.

1945 року вона, Росія, допустила ще одну фатальну помилку, зробивши УРСР не тільки засновницею, а й повноправним членом Організації Об’єднаних Націй. Слово «Націй» у назві цієї інституції для нас центральне. Російська імперія мимоволі визнала українців окремою нацією.

1991 року Росія так захопилася переділом влади в імперському центрі, що проґавила юридичне унезалежнення України. Втім тут-таки Росія поклялася ніколи не допустити унезалежнення фактичного: де-юре — так, де-факто — категорично ні. З більшим чи меншим успіхом їй це вдавалося десь до 2004 року і невдовзі по тому, коли вона взяла переконливий реванш за знову ж таки проґавлену Помаранчеву революцію.

З ранньої весни 2014 року фактичне унезалежнення України від Росії стало процесом незворотним. Аби воно стало остаточним, себто виповнилося, потрібно не так уже й багато — розпад російської державності. Саме це і вигадав наш люблячий Творець як українську національну ідею. Це ми, українці, маємо довести Російську імперію до загибелі. І найсмішніше те, що аж ніяк не військовими методами. Себто з нашого, українського, боку зовсім не військовими.

Й оскільки Російська імперія є глобальним актором з максимальною концентрацією абсолютного зла, то саме нам випала унікальна й почесна у глобальному вимірі місія — звільнити від цього зла все, що зможемо. Такою місією можна без перебільшення пишатися.

Багатоходівка Бога, який вирішив зіграти Україною, неухильно наближається до завершення.

©2019 Український культурний фронт