• Антін Мухарський

Антін Мухарський. Національна ідея

Оновлено: 2 дні тому


АНТІН МУХАРСЬКИЙ.

РУХ І ВОЛЯ — УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ

У чому полягає національна ідея модерної України?

Відповідь на це запитання зріла в моїй голові давно, принаймні від жовтня 1990-го, коли під час Революції на Граніті, після зборів у малому залі Будинку профспілок, ми з групою молоді вивалилися на тоді ще площу Жовтневої революції і рушили убік славнозвісної «труби» пити подвійну каву за двадцять вісім копійок. Після палкого обговорення основних студентських вимог, виголошених Донієм, Коцюрубою та іншими керманичами протестних акцій, ми палко обговорювали шляхи розвитку подій у разі, якщо переможемо. Раз у раз зі студентських вуст вже на повний голос лунала фраза «аж до повного відокремлення і виходу з СРСР». Перехожі зиркали на нас з підозрою, а довкруж кав’ярень кружляли мутноокі дядьки у сірих плащах, однакових капелюхах з чорними парасольками в руках. Але нам було начхати на гебню. Ми хизувалися одне перед одним своїм вільнодумством, молодістю, патріотичним захватом, і тим, що у філософській термінології зветься «екзистенційна напруга буття». А ще тоді звідусіль лунало слово РУХ. І це було перше слово, яке почало у мене асоціюватися з новою Україною.

«Ну добре, переможемо. А далі що?»

«Житимемо як у Франції. Україна має п’ятий промисловий потенціал у світі».

Тоді це здавалося аксіомою: відокремлення від «совка», проголошення Незалежності, економічний рай і тотальні свобода, рівність, братерство — от наша національна ідея. Чого ще бажати?

Боже, якими ми були наївними!

А у 1992-му, коли Україна мала вже все вищезгадане (і це здавалося дивом), в Будинку актора, після виступу літгурту «Бу-ба-бу», ми вже серйозно обговорювали питання української футурології.

«Адже наша країна, у прямому сенсі цього слова, — “пуп землі”. Саме по нашій території проходить геополітичний розлом “Схід – Захід” і Євроатлантика стикається із Великим Степом. Край одвічного неспокою. Вир буття і вітальних енергій у поєднанні з мортальними традиціями самознищення».

«Карочє, чорті шо, не Схід, не Захід, але дуже цікаво...» — вигукнув хтось і ми вибухнули сміхом.

Оце «карочє, чорті шо, але дуже цікаво» довгі роки не давало мені спокою, бо я раз у раз стикався з проблемою власної ідентичності та ніде не міг відшукати відповідь на запитання: «Хто я? Звідки? Де знаходжуся? Куди йду? І куди хочу потрапити?»

У буремних хвилях економічних, соціальних та ідеологічних штормів кінця 1990-х, коли розвалився, подрібнився і майже зник РУХ, коли тисячі адептів модерного українства зневірилися, скурвилися та зійшли з дистанції, я хапався за різці концепції буття — починаючи від протослов’янської архаїки, євразійської гумільовщини і ліберально-демократичних конструктів, до радикального націоналізму в класичному викладенні Дмитра Донцова і освіченого націонал-анархізму, до якого дійшов власним розумом і на якому зупинив свій вибір, остаточно розчарувавшись у так званій «українській державності», точніше в її ерзаці, який постав у часи пізнього Кучми.

У 2002 році я свідомо відділив себе від тої бидлуватої, шахраюватої, шароварно-радянської України новоспечених олігархів та червоних директорів, яку мені пропонували як батьківщину. Звільнився з державної служби, відкрив власну справу, набрав кредитів, змінив коло спілкування, почав заробляти незлі гроші, аби забезпечити собі особисту незалежність, яка б давала мені право будувати «мою Україну» на території, що зветься — зона власної відповідальності.

Тоді моїм основним гаслом було: Україна — це я! Або: там, де я — там і Україна.

Скажу відверто, від початку 2000-х аж до першої масштабної кризи осені 2008 року, Україна чи не вперше в своїй новій історії насолоджувалася справжнім добробутом. Люди будували та переобладнували житло, наповнюючи його сучасною технікою. Почали більше подорожувати. За кілька років у країні радикально змінився автопарк, відкрилася купа ресторанів, торговельних центрів, розважальних комплексів. Споживацька хвиля захопила широкі верстви населення, і навіть колишні революціонери часом могли дозволити собі потішитися смаком свіжих устриць, запиваючи спогади про «лихі дев’яності» гарним французьким шаблі.

Відкривати для себе цивілізований світ, пізнавати його ракурси, смак, пейзажі, знатися на елітних сортах віскі чи домініканських сигарах — чим не національна ідея для колишніх жебраків, що вирвалися із зоопарку під назвою СРСР? Багато хто пропав тоді, повіривши в те, що гламур, новенький «Бентлі» і можливість вивезти коханку на шопінг у Мілан — Еверест особистого та соціального успіху.

Але наявність дорогих брязкалець ще не робить дикуна людиною. Бо людина — це передусім освіта, культура, традиція і базові ціннісні принципи. Може, трохи пафосно звучить? Але не я то придумав. Так влаштований цивілізований світ, куди найпросунутіші мої земляки таки намагалися потрапити.

Відверто скажу, я був щиро здивований початком того, що потім назвали «Помаранчовою революцією». На який час я випав з контексту розвитку політичних реалій в країні, зосередившись на вузькому колі власних інтересів. А тому з величезним захватом занурився у вир тогочасних подій, зустрічаючи на Майдані велику кількість самодостатніх людей, яких сміливо можна було назвати середнім класом, або новонародженою українською буржуазією, що відстоювала свої громадянські свободи. Так-сяк подолавши соціально-економічну кризу, суспільство прокидалося і заявляло свої права на керування державою, не бажаючи віддавати власне майбутнє в руки москворотих злодіїв з Партії Регіонів. Але зауважте, яка позитивна динаміка: якщо на початку 1990-х на акції протесту виходили десятки тисяч людей, то тепер нас були сотні тисяч. Перспектива надихала.

Вже прозвучало сакральне кучмівське «Україна — не Росія» і тема нашої відмінності від росіянців все частіше публічно артикулювалася у суспільних дебатах. Паралельно все активніше дискутувалися теми боротьби з московітським великодержавним шовінізмом, подолання негативної селекції «совка», декомунізації, визнання Голодомору геноцидом, міжнародного трибуналу над комуністичним режимом. Тоді чи не вперше метафізична категорія «ВОЛЯ» як основний маркер української ідентичності, широко забриніла в інформаційному полі, яке за рік-другий було активно зачищене пропутінськими ЗМІ.

Згідно зі статистичними даними, в період з 2005-го по 2010 рік вливання російських грошей в сектор українських ЗМІ склали понад 10 мільярдів доларів.

І ми знов занурилися у сон розуму, в якому тотально царювала московська попса, шансон, серіали про ментів і бандитів, «голубих огоньков», «старих пєсєн о главном», радянської ностальгії, гламурних покидьків та бикуватих самиць, що розважали нас комедійними програмами, лекціями про те, як «прокачать мужа на дєньгі» чи безкінечними талант-шоу. Найгіршим же було те, що політики, яким ми делегували весь захват і щирість помаранчевої карнавалії, за який рік-півтора пересварилися між собою, розтринькавши весь запас народної довіри.

Дійсно, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують.

І в цьому місці я дозволю собі зосередитися на деяких ментальних вадах українства, що не дозволяють в повній мірі конвертувати наш потенціал у відвертий успіх повноцінної національної держави. Однією з них, на мою думку, є нестабільна емоційна конституція і вроджений анархічний склад характеру українця, що має як позитивні, так і негативні риси. Серед позитивних передусім — вміння дати собі раду й особисто обстоювати власні інтереси і права (архетип воїна-хлібороба), а негативний — категоричний індивідуалізм і неспроможність українців до усталених в часі та просторі колективних дій, що розбиваються об взаємні чвари і звинувачення у «зраді» та «продажності», та інших смертних гріхах, які пишно розквітають в українстві після першої ж поразки, що неодмінно слідує за інколи величними перемогами. Невміння екстраполювати век­­тор природної агресії проти зовнішнього ворога, спрямовуючи його на найближче оточення, завжди грав з нами злий жарт. Ми не вміємо стійко переносити найнижчі цикли параболи життєвої боротьби, не зчиняючи при тому взаємних чвар. І «негативна селекція совка», про яку так часто пишуть вітчизняні антропологи, не має до цього майже ніякого відношення, бо таке мали і сто, і триста років тому, коли втрачали державу через одвічну «чорну раду». Відсутність справжньої еліти, спроможної опрацьовувати нові сенси буття і концепти існування нації, а головне, впроваджувати їх у життя, дотримуватися виконання, мислити стратегічно — наш кармічний вузол, який ще належить опрацювати, аби елементарно вижити і устоятися в жорстокому світі геополітичних воєн. А проблематику «негативної селекції совка» краще розглядати в контексті термінології, що маркує «гібридне українство» і визначається лінгво-вульгаризмами, як-от: «хохол», «малорос» чи «рускоязичноє насєлєніє України», яке по факту є баластним спадком радянської імперії та живильним електоральним ґрунтом для всіх антиукраїнських сил.

З особистого досвіду спілкування, дослідження соцмереж та ЗМІ я дійшов до одного дуже втішного висновку, а саме: «рускоязичноє насєлєніє України» і є абсолютними продуктом вищезгаданої «негативної селекції совка», який проявляє себе у відсутності критичного мислення, здатності до аналізу і самоаналізу, схильності до самовдосконалення тощо. Культура й освіта цих верств населення в масі знач­­но нижчі, аніж подібні якості серед свідомих білінгвів або питомо україномовних співгромадян. Категорія подібних людей значно легше піддається пропаганді, тяжіє до спрощення сенсів (свій – чужий), неадекватно реагує на критику, миттєво опускаючись до елементарної побутової лайки та образ на адресу візаві. Вибачайте за різкість, але базове залаштункове гасло російських політтехнологів «керувати бидлом легше», відмінно діє і в Україні. Адже понад 80 відсотків вітчизняних ЗМІ мають російський статутний капітал, вганяючи багатьох наших співвітчизників у стан потенційно лояльного до країни-агресора гібридного українства. І Росія й досі вкладає шалені кошти в медіа-сектор. Якщо уряд і керманичі країни не звернуть на це увагу найближчим часом, то не виключено, що кордон України пролягатиме по Дніпру, і ми не матимемо виходу до Чорного моря, бо, як казав Гундяєв, «Росія там, гдє звучіт руская речь». Адже там, де вона звучить, у будь-який момент може визирнути мармиза Путіна, Гіркін з автоматом, або пика того самого Гундяєва з розлогими проповідями про перемогу «камуністічєского православія во всьом мірє». Тому єдиним маркером українства є мова. А відповідний закон про державну підтримку і всебічний її розвиток — це не порожні балачки, а елементарна запорука нашого виживання, як і Єдина, Соборна Українська Церква.

І ще декілька слів про одну негативну рису українства, яку хотілося б виокремити. Заздрість і несприйняття матеріальної успішності, як наслідок вкоріненого лівацтва української нації. Соціалістична традиція певної частини освіченого українства, що в інтелектуальному полі веде свою генеалогію від Франка, Нечуя-Левицького, Лесі Українки та Панаса Мирного, а в соціальному — від марксистської квінтесенції перерозподілу матеріальних благ за рахунок держави або похіднОго, більшовицького «взять і всьо поділіть», призводить до того, що українці в переважній більшості не люблять успішних людей. Вони неодмінно стають жертвами глузувань, знецінення їхніх моральних та етичних якостей, а то і відвертих нападів з руйнуванням бізнесу, господарчих структур, ділової та творчої репутації. І тут проблема навіть не в тому, що до цієї травлі підключаються всі проросійські ЗМІ, а до того ж ми маємо мізерну кількість україноцентричних заможників, що спрямовують надлишок капіталів на підтримку українських мистецьких та медіа-проектів. Тут мова про те, що будь-яка людина, що досягла успіхів в тій чи тій галузі, підпадає під підозру і стає об’єктом для суспільної обструкції, саме серед українців (не враховуючи гібридне населення). Апріорі. Без доказів. У цивілізованих країнах соціальне життя здебільшого влаштоване за принципом: сьогодні я допоміг тобі, і знаю, що завтра ти допоможеш мені. В українстві ж, навпаки: сьогодні я втопив тебе і знаю, що завтра ти втопиш мене. Відсутність вміння і бажання плекати і зносити на п’єдестал живих носіїв успішності, аплодувати і захоплюватися успіхами сучасників, мортальна традиція вшанування тільки покійних кумирів робить з українців одвічних невдах, що вміють цінувати тільки закордонних зайд, перебуваючи в одвічно пригніченому емоційному стані власної хуторянсько-сільської недорікуватості.

І насамкінець трохи позитиву. Україна прокидається. Щоб там не казали про радикалів і праві сили, але могутнє Шевченкове «Борітеся — поборете» чи «Злою вражою кров’ю волю окропіте» перемагає лівацький контекст українського буття, бо несе із собою потужні вітальні енергії боротьби, дивуючи світ новими формами екзистенційної непокори. Адже саме праві радикали першими зі зброєю в руках встали на захист всього українства, починаючи від впалогрудих фемінізованих ліваків та їхніх подруг і закінчуючи захисниками російської мови з Одеси чи Харкова.

І ці страшні «чудовиська» у вигляді Правого сектору та загонів Народної Самооборони постали з крові та плоті на новому Майдані взимку 2013–2014 років. Вони матеріалізувалися зі страшних снів тих злочинців, що захопили владу в країні, рвали і трощили цей наскрізь прогнилий світ суцільних фейків, створюючи нову реальність і нові світи, поливаючи жертовною кров’ю пагони нової, модерної, ще не знаної світом України, яка народжувалася просто у нас на очах.

У 2010 році, коли Янукович став президентом, ґрунт поплив у мене під ногами. У мене вперше в житті з’явилися думки про еміграцію. Чи це не виклик долі, чи не насмішка над одвічними невдахами-українцями, які своєю байдужістю і рабською впокореністю заслуговують на подібного правителя? Добре, вважатимемо подібні запитання питомо гіпотетичними. А тепер конкретика: що мені розказувати дітям (яких у мене аж п’ять)? Як вчити їх добру, любові, чесній праці, коли вони можуть у будь-який момент заявити: тато, а навіщо? Краще я крастиму шапки і вбиватиму людей і теж стану президентом.

І тоді я зрозумів — це війна. Моя, особиста, війна!

Тоді народилися проекти «Жлобологія» (дослідження пострадянського Хама), радикальне мистецьке угруповання «Союз Вольних Художників» з купою виставок і проектів, а згодом і Орест Лютий з його «Лагідною та суворою українізацією».

І вже ніхто серед моїх мистецьких побратимів не питав як у 1990-ті: «Ну добре, переможемо, а далі що?» Бо сам факт перемоги здавався утопічним. Після «помаранчевого краху» країна занурилася у морок безпорадної зневіри в український ренесанс. Всі ті, хто виходили на Майдан в кінці листопада 2013-го, були там скоріше, аби продемонструвати свою незгоду з тим, що коїться у країні.

Чим далі від тих подій, то все частіше лунає думка: «Якби не побили студентів на Майдані, все б розсмокталося само собою». І я з нею абсолютно згодний. Протестний потенціал у ніч на 30 листопада зійшов нанівець. Всі системні революціонери закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Та й справжніх бійців, готових йти до кінця, було мало. Проте, коли за їхніми спинами став мільйон народу...

Я бачив їх на власні очі. Тоді, 1 грудня, на Банковій. Інженери, художники, журналісти, письменники, футбольні фанати, приватні підприємці — здебільшого люта київська інтелігенція, яка вперше в житті дізналася, як вибухає світлошумова граната, відчула, як забиває дихання перцевий газ. До речі, перші коктейлі Молотова тоді виготовили і кинули під ноги ВВшників наші побратими по мистецькому Барбакану Геннадій Титов та Олексій Шемотюк — скульптор та архітектор-дизайнер. Саме митці, в буквальному сенсі цього слова, запалили вогонь подій, що згодом дістали назву Революція Гідності.

А ще це була національно-визвольна, антирадянська та антиколоніальна революція. Буржуазна, культурна, соціальна та демографічна. І це знову був той РУХ, який бринів енергіями майбуття і відкривав нові ворота можливостей. Це була стереореволюція, яка і звучала, і боролася, і діяла різними шляхами. І в цій непередбачуваній різноманітності був її основний успіх. У неї не було керманичів, хоч зараз дехто і намагається незаконно привласнити собі це право. Кожен був воїном і кожен був бойовою одиницею, що в комплексі часом ніяк не­­узгоджених дій стояли на сторожі цивілізації, утримуючи лінію оборони від наступу нових варварів-азіатів і русифікованого люмпена, що зазіхали на наш життєвий простір. Та революція була єдиною запорукою виживання України, бо у кожного, хто тоді боровся, за плечима стояла смерть — фізична, моральна, емоційна, еволюційна, духовна. Вона чекала на кожного з нас у разі, якби переміг ворог. ВОЛЯ або СМЕРТЬ — це холодноярівське, а згодом і упівське гасло стало нашою національною ідеєю в той час. От чому подолавши це пекло, українці тільки зараз по-справжньому вчаться шанувати своє життя і свободу. І не просто життя та свободу, а саме українське життя і свободу, розлите по мережаному гаптуванню вишиванок, променях сонця на дніпровських хвилях, усмішках дітей чи українських піснях, що нарешті! зазвучали в наших радіоефірах. У розмаїтті форм існування саме українського життя, здатного до боротьби, і є запорука нашої перемоги, сталого розвитку, економічного, соціального та врешті цивілізаційного успіху.

Адже тепер настає найвідповідальніший момент істини. Чи зможемо ми, проробивши роботу над помилками, вийти на інший рівень історичної відповідальності? Чи вистачить у нас мудрості, аби знов не розсваритися між собою? Чи знайдемо в собі сили стало і витривало опиратися в рази сильнішому ворогу, а в слушний момент — вразити його, як то зробив ветхозавітний Давид з Голіафом? Чи стане в нас розуміння, що мова — то наша найпотужніша зброя у боротьбі за нову, модерну Україну? Чи навчимось плекати, розвивати і вірити в нове, замість задовольнятися старим? Чи оберемо бік незнаного поступу до цивілізаційного світла, чи знову скотимося у зручний і зрозумілий світ тоталітарного рабства та інтелектуально-моральної деградації, яку пропонує нам «руській мір»? Відповіді на ці запитання ми отримаємо у найближчі роки.

Головне — не боятися, не заклякати у дитячій безпорадності, не хапатися за голову в одвічному інфантильно-совковому скигленні «всьопропало», а рухатися і діяти, як свідомі, вперті та послідовні громадяни, що беруть на себе відповідальність за власне життя. Адже все те, що відбувається в світі і довкола нас, все, що лякає своєю непередбачуваністю, вже не один раз відбувалося в історії людства і називається еволюційною кризою. Старе опирається, намагаючись затягти до себе в могилу якомога більше жертв. Нове пробивається з муками і торує собі шлях у майбуття. Так мавпа за допомогою каменю вчилася розколювати горіх, так стріла, випущена з лука, краще наздоганяла здобич, так колесо дозволяло швидше дістатися додому, так Галілей заявляв «і все ж вона обертається», Пастер перемагав віспу, а чарівна свіча Едісона — газовий ріжок.

Так і Україна зараз рветься уперед, долаючи шалений опір брехні, мракобісся і радянського дикунства, наближаючи смерть, конаючої у судомах, останньої світової імперії.

Так що, на мою думку, національна ідея модерної України — це свідомий РУХ у цивілізоване майбуття людей, яких об’єднує ВОЛЯ (як категорія свободи, так і вольового зусилля з подолання перепон на шляху до волі-свободи).

РУХ і ВОЛЯ — УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ!

СЛАВА УКРАЇНІ!

З натхненням та вірою в нашу спільну перемогу —

Антін Мухарський

©2019 Український культурний фронт