• Антін Мухарський

Кістяк з Чорнобиля. Глава 3. Життєві сенси


Довгими зимовими ночами хріновий огірок разом із Кістяком Костем любили сидіти в саду під засніженими яблунями й вести філософські бесіди.

«Ну то й що, що я синє? — задирливо питалося Педро-Кончітто в друга. — Всі овочі та фрукти мають рівні права».

«Абсолютно з тобою згоден. Але ж не всі овочі та фрукти корисні для людей. Якщо нормальна людина тебе з’їсть — вона помре».

«А чому ти вимірюєш усе лише людськими цінностями? Абсолютної правди не буває. Все, що здається істиною тобі, може бути цілковитою маячнею для мене. Ми живемо у світі гібридних сенсів, синку. Адже, окрім традиційних людей, Всесвіт населений іншими істотами, для яких мій колір і смак є цілком прийнятними».

«Але ж я мислю категоріями земними, бо інших не знаю…»

«Тож бо і воно. Ти занадто молодий і згодом зрозумієш, що традиційні цінності приречені на вимирання. Настає час гібридів. І саме Великий Вибух у Чорнобилі ознаменував початок нової ери».

«Але я люблю звичайних людей і не хочу, щоб цей світ зникав».

«Нічого не поробиш, — знизувало похилими плечиками Педро-Кончітто. — Хід еволюції не спинити. І взагалі, не заважай мені дивитися, як Місяць наближається до Землі».

«Хіба він наближається, а не рухається по орбіті?» — дивувався Кость, який змалку цікавився астрономією.

«Звичайно ні. Й за деякий час знову впаде на Землю. От прилетять мої друзі-інопланетяни, вони тобі все пояснять…» — загадково відказувало воно, пильно щулячи єдине око в химерну далечінь, де, залиті тремтливим місячним сяйвом, малювалися абриси Чорнобильської АЕС та біле засніжене поле деінде вкритого кригою ставу-охолоджувача.

А як знову прийшла весна, бабусин серіал закінчився.

Ескобар застрелив Педро, а потім застрелився сам. Дізнавшися про смерть коханих чоловіків, Кончітта вкоротила собі віку за допомогою гострого кинджала.

«Ото і мені вже час іти в потойбічні світи», — промовила баба Ганя, яка завжди казала, що мріє померти навесні, коли знову розквітнуть яблуні в її саду.

Вбравшись у вишиту сорочку, що берегла її в старій скрині спеціально на похорон, вона напрочуд легко закинула собі на спину соснову труну, в яку за помахом її руки враз перетворився телевізор.

А потім у супроводі онука та синього хріну, спираючись на грушевий ціпок, віщунка почимчикувала на старовинне кладовище, де на неї вже чекала розрита могила. Баба Ганя заздалегідь викопала її самотужки, аби не обтяжувати близьких зайвими клопотами.

«Не треба боятися смерті, бо смерть — це лише нове життя. Весь світ — це ми. А світ ніколи не вмирає. Отже, не вмирають і наші душі. Просто час від часу вони змінюють свій прихисток, переселяючись у іншу людину, кота, рибу чи дерево».

«І я те саме кажу, — прошепотіло Педро-Кончітто на вухо Кістяку під час передсмертної промови баби Гані. — Душа — субстанція вічна, а оболонку можна й змінити».

Тим часом стара продовжувала:

«Бережіть природу, ніколи нікого не вбивайте, особливо тварин. Бо я свого часу трохи грішила… Ну не люблю москалів, що поробиш… Тому йду, але лишаю вас на сторожі цієї землі. Любіть і шануйте одне одного. Не кидайте друзів у біді. Ікони в хаті пильнуйте, бо в них ваша сила та оберіг. Ну і мене час від часу згадуйте незлим тихим словом».

По тому обійняла та поцілувала онука, холодно потиснула руку Педро-Кончітто та лягла в труну.

«Все, з Богом, пішла до своїх…» — тільки й промовила, відпускаючи дух на волю.

Відразу після її смерті задзвеніла в повітрі схожа на срібну кулю муха, що, всівшись на носі в покійниці, почала по-діловому чистити собі мармизу.

«Ну оце про москаля та ікони вона дарма сказала… — глибоко зітхнувши, мовило Педро-Кончітто. — Тут я з нею не згоден. Держави, нації, мови, релігії, статеві ознаки, словом, все, що розділяє людей, треба відмінити. Бо через це починалися всі війни на Землі. Адже всі ми однакові…»

«Ти на себе в люстерко давно дивилося?»

«Нє, а шо?»

«А те, що всі ми різні, — заперечив йому Кістяк. — І це чудово, бо світ прекрасний у своєму розмаїтті. Таким створив його Бог! Проте дехто, прикриваючись благими намірами, хоче нав’язати іншим власний світогляд. Але я вважаю, що краще просто не зазіхати на чужу територію. То і не буде ніяких воєн».

«Бога нема».

«Давай краще до справи…»

Накривши труну кришкою, друзяки на довгих мотузках опустили її в розриту могилу й заходилися засипати яму жовтуватим піщанистим ґрунтом.

Срібна муха весь час вилася неподалік.

«То ти віриш у реінкарнацію душ чи ні?» — нарешті поцікавилося в Костя набурмосене Педро-Кон­­чітто, яке вкрай не любило важку фізичну працю і розмови про Бога.

Але Кістяк мовчав, без зайвих слів зрозумівши, що бабина душа переселилася в сріблясту муху, яка з того часу мешкала в їхній хаті під іконами. А ще любила навідуватися до буфету, де, запечатана кукурудзяним корком, стояла сулія найчистішого козацького самогону.



©2019 Український культурний фронт