• Антін Мухарський

Карантин. Чому я недолюблюю Жадана


Я познайомився з Дзвінкою у Львові під час Книжкового Форуму.

Її туга бездоганна дупця виринула прямо перед писком, коли я, пензлюючи до омріяної пляшки «Джеймсона», вирішив скоротити собі шлях через бакалійний відділ. Завернувши за ріг стелажа, заставленого кабачковою ікрою та маринованими огірками, носом вперся в її відстовбурчений задок, обтягнутий леопардовими лосинами.

Згідно з дослідженнями фахових сексологів, саме жіночі сіднички є найбільш манкими для переважної більшості чоловіків. Груди так само, але трошки менше. І тільки потім ідуть знамениті «глаза», в які (згідно зі статистикою) з першого погляду закохуються трохи більш ніж 40 відсотків чоловіків. Пиздять, звичайно, щоб здаватися романтиками, але нехай.

Залізши на металеву розкладну драбину, вона поправляла на горішній полиці якісь макаронні вироби.

— Вибачте, — сказав я і пропав, відчувши її запах.

Не знаю, як правильно підібрати слова… Карочє, той-во… Трапляються у жінок такі дні, коли жодні засоби гігієни або ароматичні прокладки ніхуя не діють, і хай що бідні дами робитимуть із собою, від них все одно струмує оцей ні з чим не зрівняний запах тюлечки пряного засолу, який зводить чоловіків з розуму.

— Ой, невже це ви? — впівоберта глянула не мене дівчина, і, перш ніж закохатися в її «глаза», я мимоволі оцінив розмір манкого бюста, що ховався за тонким білим гольфом та синтетичним темно-синім фартухом з емблемою мережі супермаркетів «Сільпо».

— Ви ж Сашко Положинський — лідер гурту «Тартак». Правильно? — заходилася вона спускатися з драбини.

Вочевидь, виною цього публічного провалу була бейсбольна кепочка NY з прямим козирком (які носять усі шанувальники хіп-хопу), під якою я ховав своє не досить свіже волосся. Письменники та видавці під час Книжкового Форуму зазвичай бухають люто, так що часу, аби помити голову, у них майже не лишається. Хіба в Андруховича, який завжди має бездоганну зачіску, або у Малковича, в якого волосся не дуже то й багато.

Я поцупив цю кепочку у свого молодшого брата, який з непокритою головою лишився доглядати за нашою книжковою яткою, в той час як я домовився з Винничуком хильнути за сніданком трохи віскі.

Була субота. Дванадцята ранку. Руки тремтіли, а серце час від часу завмирало або провалювалося кудись у шлунок, і тоді мені здавалося, що я помираю.

— Так, я — Сашко Положинський, — сказав я, наспівавши щось із раннього Скрипки: «Весна, весна, весна прийде…»

— Тю, так це ж ВВ! Та й ви зовсім не Положинський… — зазирнула вона під мій розлогий козирок. — Ви цей, як його… Мухтарський… Анатолій, здається…

— Ну… типу того… — знітився я перед суворим поглядом об’єкта своїх гріховних бажань, бо від близькості її манкого ротика, грудей третього розміру, оцієї білої шийки, оповитої пасемком пшеничного волосся, маленьких вушок зі сріблястими кульчиками-свастончиками мій друг у модних штанах «Супердрай» почав підступно бубнявіти.

Тут треба зазначити, що в чоловіків у стані важкого похмілля прутень миттєво бубнявіє від однієї згадки про секс. Організм у такий спосіб рятує судини голови та серця від розриву, бо я ніколи не чув, щоб у когось із перепою трапився інфаркт хуя чи інсульт яєць.

— А ви знайомі з Жаданом? — поцікавилася дівчина.

— Ну так… здалеку… він же лівак, а я підтримую праворадикальне мистецтво…

— Чи не могли б ви дістати мені вхідний квиток на його презентацію?

«Ніхуя собі заявочки!» — подумав я, але вголос промовив:

— Канєшно!

— Мене звати Дзвінка, — стрімкою ластівкою знялась у повітря її вузька долонька.

— Дуже приємно, Анатолій, — обережно взяв я у руки тендітну пташку.

— Мухтарський? Я ж не помилилася?

— Нє… — покрутив я головою, аж тільки зараз наважившись по-справжньому зазирнути в її очі.

Вони були карі.

*****

— Пане Юрію, — звернувся я до Винничука, коли літрова пляшка «Джеймсона» спорожніла на третину, а підступний тремор рук розчинився у сонячному галасі вересневого Львова, — здається, я закохався у горду галичанку на ім’я Дзвінка. Так у ваших «Дівах ночі» звати головну героїню.

— Еге ж, — мотнув головою видатний український письменник, який о цій полуденній порі був небагатослівним, бо вчора ми разом серйозно виступили по червоній «Масандрі». Це сталося на заході у мера Садового з нагоди відкриття ювілейного 20-го Форуму видавців. Стратегічний запас кримського вина, либонь, лишився у місті після весняного фестивалю «Альфа джаз».

— Звертаюся до вас як до знавця жіночих сердець та провідного фахівця у галузі місцевих сексуальних традицій та еротичних ритуалів з проханням порадити, яким чином можна якнайшвидше завоювати серце гордої галичанки, яка працює в місцевому супермаркеті?

— Ех… — зітхнув Винничук, сумно глянувши кудись ліворуч.

О другій він мав презентацію «Танго смерті» у Палаці Потоцьких, тому, вочевидь, економив сили.

— Чесно кажучи, у мене є план… Коли о шостій Дзвінка завершить роботу, я зустріну її на порозі супермаркету і прямо в очі скажу: «Давай їбаться!»

— І шо?

— І ми підемо їбаться! Але є одне але. Здається, вона закохана у Жадана.

— Тю!

— То як мені знайти ключ до її серця?

За столиком на відкритій терасі ресторану «Під липою» повисла напружена мовчанка. О першій двадцять дня ми вже схрумали свій сніданок (омлет, сирнички зі сметаною, кава), час від часу підливаючи під столом у спорожнілі скляночки від яблучного соку гарне ірландське віскі.

— От скажіть чесно, — перервав я тишу, — у вас траплялося таке, щоб ви підходили до дами, яка вам сподобалась, і прямо казали: «Пішли їбаться?»

— Ну… — багатозначно почухав Винничук свою знамениту борідку-еспаньйолку.

Подумалося: «І як йому з таким аскетичним побутовим лексиконом вдалося написати стільки геніальних романів?»

— Скільки з нас? — ніжно схопив я за рукав в’юнку чорняву офіціантку (теж очє-є-є-єнь даже нічєво), що пробігала поруч.

— Зараз принесу чек, — прощебетала вона, і, коли Винничук буцім потягнувся до кишені по гаманець, я зробив такий, знаєте, діловий жест, мовляв: «Нє надо, товаріщ… гості гуляют!», бо часто натрапляв на описання цього трюку в його книжках. «Випити на шару коштом шанувальників та письменників-початківців» — базовий принцип професійного літератора, якого мені тільки належало навчитись у Маестро.

— Шампанське… кхе-кхе, — несподівано закашлявся Винничук.

— Шо? — сіпнувся я.

— Галичанки люблять напівсолодке шампанське… А ще у Палаці Потоцьких нагорі є чудовий закапелок, де я свого часу виграв купу кобіт. Якщо прийдеш на презентацію, після автографсесії я тобі обов’язково покажу.

****

У найдорожчій ресторації Галичини «Масони» ми опинилися саме завдяки Дзвінці, яка телефоном сповістила, що все життя мріяла побувати саме тут. Заради цього вона спеціально пішла з роботи раніше, аби перебратися у святкове і зробити макіяж.

У стильній червоній сукні, з маком у косах виглядала просто вау!

У передпокої, захаращеному старими меблями та запахом смаженої цибулі, смішний дядько у засмальцьованому халаті запропонував нам самотужки почистити бараболю, але після нетривких знущань (вочевидь, впізнавши мій телевізійний писок) щедро розчахнув двері у розкішну залу, повну гомінкого народу. Це був такий прикол — налякати відвідувачів неоковирним радянським побутом, аби потім занурити їх у світ галицьких естетичних скарбів та гастрономічних смаколиків.

Я заздалегідь замовив столик біля вікна, що виходило на площу Ринок.

— Тільки о восьмій ви маєте його звільнити, бо прийдуть інші клієнти, — оксамитовим баритоном ґречно попросив адміністратор закладу, викладаючи перед нами меню.

Це нам цілком підходило, бо о восьмій в Палаці Потоцьких починався виступ Жадана, куди Дзвінка мріяла потрапити, прихопивши із собою книжку його поезій. Вона придбала її за 10 гривень на розкладці з уціненою літературою.

— Це ж вінтаж! — сміялася, немов навмисне демонструючи свої бездоганно білі зуби, а ще за пів години самотужки видудлила пляшку напівсолодкого «Артемівського», яке тут коштувало тисячу двісті гривень. Я не брешу! І хоч я хлоп не бідний, але, курва, навіть мене жаба душила, коли я бачив, як швидко в її горлянці зникає ігристий напій вартістю у півтори сотні баксів. «Джеймсон», за який у львівському супермаркеті правили двісті сорок гривень за літр, тут коштував так само, тільки за 50 грамів.

Його я і смоктав потроху, щедро заправивши льодом, з острахом і здивуванням роззираючись довкруж, немов питаючись: хто всі ці люди, що отак щедро замовляють собі стейки та салати, які за вартістю дорівнюють річному бюджету середньостатистичного села у Чернігівській області, що його усеньке можна було б викласти асфальтом за ці гроші.

І хоч у кишені в мене лежало чотири тисячі гривень, нажитих із продажу нашої легендарної «ЖЛОБОЛОГІЇ», друга пляшка «Артемівського» завдала серйозного удару по моїх фінансових статках. Замовивши на кожного по салатику з теплою телятиною, на качину лапку у карамельній шкоринці особисто мені вже не вистачало. А тут Дзвінка знову схопилася за меню, заходившись обирати десерти. Розривалася між наполеоном за сорок баксів та тірамісу за п’ятдесят п’ять.

— Ну що, будемо потроху рухатися в бік Жадана? — з благанням в очах глянув я на неї, хоч годинник на моєму зап’ястку показував лише десять хвилин на восьму.

— А десерти?

— Замовляй собі, бо я не дуже люблю солодке…

Рахунок зійшовся майже в нулі з тією сумою, яка лежала в моїй кишені. Пів тисячі доларів за звичайну вечерю, нехай і в центрі Львова, погодьтеся, — це трохи занадто!

Я вже було почав відраховувати сотками другу тисячу, але запопадливий офіціант, обережно поклавши долоню на гроші, сказав: «Цього досить!»

— Ви серйозно? — ніяково глянув я на нього.

— Цілком… — утаємничено роззирнувся він довкруж. — Я можу зробити вам невеличку знижку. Від загальної ціни приберіть один нулик у кінці. То й виходить, що за рахунком ви винні не три тисячі дев’ятсот п’ятдесят, а лише триста дев’яносто п’ять гривень. І ще трохи мені на чай… — згріб зі столу розкуйовджені купюри.

— Тю, а що, я тобі не сказала про їхній прикол? — здивовано глянула на мене Дзвінка. — А то я все думаю, чого ти сидиш весь такий бурячковий, наче тебе качка копнула чи негри покусали?

— Який прикол?

— Ну що вони тут у меню нулі домальовують, бо трапляються такі ідіоти, з Москви чи Донецька, що можуть і заплатити… Прикол такий! То є місто Львів, хлопче! — дзвінко засміялася Дзвінка, знову звертаючись до офіціанта:

— Молодий чоловіче, принесіть нам, будь ласка, в рахунок щедрих чайових ще пляшечку шампану для мене і п’ятдесят грамів «Джеймсона» для пана, бо йому, здається, зараз жаба цицьки дасть.

— Двісті! — сказав я рішуче. — І качину ніжку! А потім швиденько тірамісу і велике капучино з корицею!

*****

На Жаданові читання ми, звичайно, запізнилися. Приперлися до Потоцьких майже о дев’ятій, розхристані й щасливі.

— Бляха, він вже підпис-с-с-сує книжк-и-и-и… — аж зашипіла Дзвінка, побачивши бурхливий натовп молодих дівчат, охочих взяти у поета автограф. — Стань, будь ласка, у чергу, а я відлучусь ненадовго.

«Слава Богу, вона нарешті посцить», — подумав я, беручи до рук затерту червоно-жовту книжечку видавництва «Фоліо», якість якої була просто жахлива. «Марадона» — значилося на обкладинці.

У моїй еротичній практиці жодного разу не траплялося, щоб дама, вижлуктавши за вечір три пляшки шампану, жодного разу не попросилася до ватерклозета. Дорогою до Потоцьких пригадалася історія з польською красунею Валевською, яка буцім померла від розриву сечового міхура, танцюючи на балу з нагоди заволодіння Наполеоном Варшавою. Але направду ця історія виявилася цілковитою бздурою, що її вигадали росіяни, аби дискредитувати відому польську шляхтянку, яка боролася за незалежність своєї країни від московитських дикунів. Москалики люблять провертати подібні штучки з ненависними їм історичними персонажами.

Дзвінки не було хвилин двадцять.

«Либонь, ригає в туалеті, або чого гірше всралася…» — подумав я і вже хотів рушити до жіночої вбиральні, та побачив, що Жадан поривається встати й піти.

До його творчості я ставився, м-м-м-м, не те щоб упереджено. Природа нашого екзистентного конфлікту полягала в тому, що мистецьке середовище від створення світу було умовно поділене на ліваків-грантоїдів та самітників-правоконсерваторів. Ну а оскільки я належав саме до другого крила, організатори Форуму (опрацьовуючи Соросівські гранти) завжди намагалися запхати нашу яточку якомога ближче до громадської вбиральні, поруч з якою тулилося видавництво «Наш Формат» та брати Капранови.

— Вам книжку як підписати? — втомлено запитав Жадан, зиркнувши на мої протофашистські італійські чоботи із заправленими в них військовими штанами.

— Як хочете, так і підпишіть… — знизав я плечима.

— Кому, я питаю? — злегка стартанув на мене зайобаний наприкінці дня поет.

— А! Напишіть — Дзвінці!

*****

Я знайшов її на подвір’ї Палацу Потоцьких. Всівшись попід кам’яним левом, дівчина курила свій тонкий «Кєнт». Макіяж на обличчі поплив, а розкішний червоний мак заблукав у волоссі десь біля потилиці.

— Шото я нє рассчітала с етім шампанським, — поправляла розкуйовджену зачіску.

— Так, шампанське — дуже підступна штука. Спершу, здається, весело, а потім хуяк — і ти в отключкє.

— Що ви скажете щодо заяви Андруховича, буцім Крим і Донбас — це не українські території? — почулися за нашими спинами голоси.

Озирнувшись, я побачив молоду журналістку, що брала інтерв’ю у самої Оксани Забужко.

— Не перекручуйте Юркові слова, — суворо відказала мисткиня. — Він мав на увазі, що держава не робить нічого, аби ці території були українськими в культурному та ментальному аспекті. Бо країна — це не лише території, а насамперед матрична прошивка духовної субстанції народу. Адже ми й досі не можемо зрозуміти: хто ми, звідки, куди йдемо? Ми не певні себе. Як казала моя подруга, професорка Вроцлавського університету, Аґнєшка Матусяк: «Українцям так довго втовкмачували, що вони нікчеми й лузери, що вони повірили». Цієї віри треба нарешті позбутися, хоча сьогодні це ой як трудно.

— Буа… — зненацька ригонула Дзвінка, схилившись до тротуару.

Від того звуку Забужко здригнулася і замовкла. Потім, суворо глянувши на нашу парочку, зауважила: «Основна проблема суспільства — не корупція, а суцільна деградація населення». Після цих слів дами гордо рушили до виходу з території Форуму.

— Тобі не подобається Забужко? — обережно поцікавився я у Дзвінки. — Особисто я не зміг дочитати до кінця жодну з її книг. Дуже нудно пише.

— Мені дуже хуйово від усієї цієї літератури… — покрутила головою дівчина, від красивого ротика якої тяглося вниз довге пасмо липкої слини.

Аби доправити її додому, я хотів взяти таксі. Але Дзвінка попросилася пройтись пішки, щоб «троха продихатись». Жила з батьками на вулиці Зеленій.

Прощаючись, я протягнув їй дешеву книжечку.

«Дзвінці від Жадана з любов’ю!» — нашкрябав автор на форзаці, поставивши сьогоднішню дату 13.09.2013.

— Він усе мені зіпсував! — зітхнула гірко, беручи примірник до рук.

— Хто?

— Та цей Жадан! Хотіла тобі при зустрічі прямо запропонувати: «ходімо їбатись». Але ж треба дотримуватися цих ритуалів ідіотських: ресторани, шампанське, літературні вечори… А людям іноді просто хочеться сексу.

— Але ж ще не пізно! — спохопився я. — У мене прекрасний номер у готелі «Опера».

— Пізно, — із жалем зітхнула Дзвінка. — Я буха. І мені погано. На добраніч.

— На добраніч! — промовив я, подумавши:

«Грьобаний укрсучліт. Зіпсував мені таку дєвушку!»

©2019 Український культурний фронт