• Антін Мухарський

Карантин. Сукенка для Богданчика


Шостого квітня «Українська правда» писала таке:

«За даними університету Джона Гопкінса, за останні 24 години від COVID-19 у США померло 2018 осіб. Загальна кількість загиблих зросла до 18777. Найбільше смертей — 5800 — зареєстровано безпосередньо у Нью-Йорку. Кількість підтверджених заражень у країні перевищує пів мільйона».

Допиваючи вранішню каву, я дивлюсь на годинник, що висить над холодильником. В Києві майже друга дня. Виходить, у Філадельфії восьма ранку.

«Як ви там, живі-здорові?» — пишу у месенджері Славкові.

Ми познайомились пів роки тому. Він — лікар-анестезіолог. Його дружина Мирослава має приватний стоматологічний кабінет. Закінчивши Львівський медінститут, вони ще молодими втекли з України на початку 2000-х.

«Ганзюки вас з охотою приймуть. У них шикарний будинок із купою гостьових кімнат! Мають двох дітей Богданчика та Наталку а ще зайву автівку, яку вам позичать», — сповістила Мар’яна – директорка Центру української діаспори, де мав відбутися концерт у рамках нашого невеличного турне містами Канади та Америки.

Прилетівши до Філадельфії із Нью-Йорку в неділю, ми того ж вечора мали блискучий виступ, після якого ще два дні кружляли околицями на сріблястому кабріолеті БМВ, який тримали в родині виключно для понтів, бо на роботу лікарі добиралися на величезному тритонному «Сабурбані».

На середу Славко з Миросею взяли вихідний. Поснідавши разом у якомусь модному ресторанчику, де подавали зелені яйця з беконом та смажену картоплю, подалися до міста. Відвідали Національну галерею з неймовірною колекцією Сезанна та ван Гога, сфотографувалися біля пам’ятника Рембо (не тому, що поет, а тому, що Сильвестр Сталлоне). Потім поїхали подивитися на Індепенденс-хол та річку Делавер.

Приблизно о восьмій вечора вже сидимо в олдскульному закладі, заснованому у 1956-му році, про що сповіщає табличка над входом. Стіни увішано фотографіями спортсменів з їхніми автографами.

— Я не хотів розповідати тобі у присутності Миросі, бо вона боїться, щоб хтось ненароком не довідався про моє справжнє ставлення до гоміків, — бідкається Славко.

Час від часу він починає терти носа, смикати себе за вуха чи чухати потилицю. Все в його поведінці видає крайній розпач. І це при тому, що ми майже тверезі. Друга склянка місцевого індіанського елю після здоровенних вісімнадцятиунційних бургерів з картоплею та смаженою цибулею — ніщо для здорових сорокарічних чоловіків, дами яких на пару хвилин відлучилися у вбиральню.

— Тут, в Америці, за подібні висловлювання можна й у буцегарню загриміти. Але це реальний пи…дець! — промовляє пошепки, озираючись по боках. — Вибачай, я взагалі-то не матюкаюся, але іншого слова підібрати не можу! Тиждень тому Богданчик закінчив другий клас. І все б нічого, якби разом із ним не вчився такий собі Едвард, що зажадав стати Кітті й почав ходити до школи у дівочій сукенці. Його батьки — типові ліваки, які заявляють на батьківських зборах: «Дитина сама має право визначатися зі своєю гендерною належністю», — Славко залпом допиває ель, демонструючи офіціантці порожню склянку. — Може, по віскі?

Я ствердно киваю головою на знак чоловічої солідарності.

Він замовляє віскі та ще по склянці елю, які досить швидко приносить немолода мексиканка, тлусту дупу якої обтягують чорні трико.

— А я ж — ревний греко-католик. І як мені тепер виховувати дітей? — продовжує, коли офіціантка йде геть. — Що їм розповідати про Бога, Біблію, коли малий може будь-якої миті бовкнути: «Содомія — то гріх». Нас із тої школи попруть. А ми спеціально купували будинок, щоб у правильному районі з пристойною школою. Іпотеку ще 20 років виплачувати. Але чого їх у тій школі навчать? Місяць тому каже: «Татусю, а можна я, як Едвард, завтра теж у Наталчиній сукенці до школи піду?» Содом і Гоморра! І нема на те жодної управи. Спробуй скажи щось усупереч, то розірвуть на шматки за дискримінацію сексменшин та обмеження прав дитини на гендерне самовизначення. Ну, давай за нас, за справжніх чоловіків! — підіймає келих.

— О, то ви вже на віскі перейшли? — сміється Мирося, грайливо обіймаючи чоловіка за шию. — Про сукенку Богданчикову розповідав?

— А хоч би й розповідав… — гарячкує Славко. — Болить мені, болить…

— То поїхали додому, в Коломию, буряки сапати? — цілує дружина чоловіка у щічку.

— Не пересмикуй, — сіпається Славко на стільці, — мене хвилює доля моїх дітей. Я не хочу, щоб Богданчик став гомосексуалом!

— А чи не замовити нам морозива? — як може рятує ситуацію Мирослава. — Тут його подають на гарячих млинцях із кленовим сиропом і шоколадною підливою. Ду-у-у-уже смачно! Просто американська мрія!

— Я буду! — радісно погоджується моя дружина, і, поки ми чекаємо на замовлення, всі якось одночасно втуплюємося в айфони.

— Піду віділлю, — підіймається зі свого стільця Славко.

Його трохи сутула спина у картатій гавайці розчиняється серед веселого гомінкого натовпу, що із захопленням коментує події нескінченного бейсбольного матчу, який транслюють на численних телеекранах.

— І далася йому та сукенка? — зі смутком зітхає Мирося. — Але можу собі уявити, як то пережити нормальному чоловікові, коли його син заявляє: «Хочу бути дівчинкою». І мова не про дискримінацію сексменшин до яких я ставлюся цілком нейтрально, мова про агресивне наступ який вони ведуть на наші права та цінності.

— Ваше морозиво, — тлуста мексиканка виставляє на стіл металеві тарілки з яскравими порціями кулінарних смаколиків.

Деякий час ми мовчки ласуємо «американською мрією», думаючи кожен про своє.

«Привіт))) Тільки повернувся з вечірньої зміни», — майже о першій ночі нарешті озвався Славко у месенджері.

«Як в Гамериці справи з короною?» — пишу я.

«Тільки в нашій лікарні понад двадцять померлих за добу. Пи…дець…»

Так і кортіло підколоти його: «Ти ж не матюкаєшся)))», але я стримав себе, супроводивши сумним смайликом банальну фразу: «Ми з вами! Тримайтеся!»





©2019 Український культурний фронт