• Антін Мухарський

Карантин. Піська з родимкою

Оновлено: вер 12


«Взагалі я - за фемінізм! Країні гостро не вистачає шахтарів, лісорубів, будівничих, працівників СТО, а головне - військових, що можуть по пів року жити в землянках на передку, миючись раз на місяць», - якось написав жартівливо у коментарях до одного свого посту на гендерну тематику. «Нє прікідивайтєсь українцем, Антон. Я всєгда знала вас как рускоговорящєго києвляніна», - озвалася дописувачка з ніком «Каліна Красная», і я вже був хотів її забанити, але раптом вона продовжила: «Я напісала вам в пріват. Посмотрітє, пожалуйста. Можєт вспомнітє мєня?». Після чого йшла купа смайликів. Відкривши месенджер, я наштовхнувся на фотографію якоїсь бурої овальної плями, що ховалася в складках незрозумілої субстанції. «Що то?», - поцікавився у «Каліни Красной». «Це я, - озвалася вона, влупивши до смайликів ще три сердечка і два сонечка, - Альона с уліци Мірной, которую ви описалі в свойом рассказє».

Понад місяць тому, ще до карантину Ліза виклала у ФБ коротеньке оповідання «Піська з родимкою». «Антінчику, - якось ще у Туреччині попросила вона, - ваші підписники найкраще читають оповідання про секс. Напишіть щось веселеньке». Тоді то я і згадав історію з мого найніжнішого дитинства.

«Вулиця Мирна, якої вже не існує на мапі міста, підійматися з Глибочицької на Татарку, усенька забудована двоповерховими будиночками, - саме так починалося оповідання. А ще – пагорби! Одвічні київські пагорби, де, копаючи яму під халабуду, можна було з легкістю відшукати бивень мамонта, шматок трипільської кераміки, череп коня князя Ігора, мідяний хрестик часів Київської Русі, татарську стрілу чи підкову Сагайдачного, яку я поміняв Вовці на іржаву німецьку фляжку, знайдену поруч зі скелетом фашиста у закинутій вигрібній ямі. Але справжньою валютою серед радянських дітей початку 70-х були льодяники «Барбарис», «Дюшес» та іриски «Золотий ключик», що їх тільки-но почала випускати фабрика ім. Карла Маркса. Гівняний плаский будьоновець з однойменного набору мінявся на дві цукерки. Олив'яний червоноармієць коштував п'ять. А за десять – Альонка з шостого номера показувала пацанам піську. Робилося то так: вищезгаданий Вовка (мій сусід), якому вже виповнилося вісім, йшов до Альонки у двір і потайки цікавився: «покажеш пацанам піську?» Спершу Альонка погоджувалася без цукерок. Але згодом зрозуміла, що на цьому можна збагатитися, міняючи солодкий товар на всілякі там гумки для стрибання, кольорові нитки, пупсів, скельця та інший цінний для дівчаток крам. Перший сеанс для мене був безкоштовним. Вовчик на правах афільованого сутенера привів мене за так. Сховавшись у густій лободі під похиленим парканом, Альонка одним махом стягнула до колін запрані темно-сині труси, задравши спідницю вгору. Пацани не встигнули й охнути, як вона все повернула в зад. «Хотітє чтоб лєгла – готовьтє конфєти!» - заявила, ефектно закинувши за спину пшеничну свою косу. Пів ночі я не спав, смикаючи дитячий пісюн, від чого по тілу котилися солодкі хвилі, аж хотілося кусати подушку. І я кусав, згадуючи пиріжок з вишенькою, який ховався під строкатою Альончиною спідницею. «Сєгодня она ляжєт.., - пошепки повідомив Вовчик за кілька днів, - но нужни конфєти, много конфєт! Ми пойдьом на гору…» То був другий і останній раз коли я бачив Альончину піську. Здається, хтось настукав її батькам, що мала займається забороненим у СРСР видом підприємницької діяльності. Але Вовка влаштував все як справжній профі. Коли з усіх вікон заграла заставка програми «Врємя», він промовив: «пора», і ми, прориваючись крізь густі кущі бузку, барбарису, вереску, бузини разом з іншими пацанами поперлися на гору, з якої відкривався вид на пів Києва. Зараз там стовбичить неоковирна будівля гуртожитку театрального інституту. А на той час була сама галявина, наче півмісяцем оточена квітучими акаціями. Ранній червень буяв у всій своїй красі, і гаряче сонце падало за Лук'янівський ринок. Розстеливши на землі прихоплену із собою підстилку, Альонка, повністю скинувши труси й закомизивши сукенку, вляглася на ній, головою до сонця. Є у Тичини такий вірш: З гори вона збігла і гола лягла Не знає, не знає, не знає чому ж Жагуче коліна свої розняла І сонце приймає як мужа. Я дуже люблю раннього Тичину. В більш дорослому віці, завжди асоціював з ним саме цей момент мого далекого дитинства: залитий червневим золотом Київ, що потопав в ароматах акацій, і дівоче єство в складочках якого вгледів велику овальну родимку, що здалася мені уособленням цілого космосу. В ньому хотілося потонути, зникнути, розчинитися. Аби пильніше роздивитися ті дівочі розкоші, я вже був зробив крок назустріч, аж враз за нашими

спинами прогримів голос: «стоять, сукі!», зачувши який Альонка лишень зойкнула: «папа», а ми кинулись навтьоки».


Це оповідання зібрало у Фейсбуці понад півтори тисячі лайків, а ще купу коментарів від корінних киян, котрі пам'ятали старий Поділ і вулицю Мирну. «Лізо, Лізо, - заволав я з кабінету, - йдіть бігом сюди, бо це капець як цікаво…» Від дружини я не мав жодних секретів. Дізнавшись, що мені у приват пише героїня моїх дитячих еротичних пригод, Ліза лишень поцікавилась: «А фото у неї є?» Погулявши сторінкою «Каліни Красной», фото ми не знайшли, зрозумівши, що вона – конкрєтна сєпарша, яка перепощує відео Олени Бондаренко, Пальчевського та заяви Портнова, а ще має купу ботів, які роблять схвальні дописи на її ж сторінці. «Вишлі мнє свойо фото», - попросив я Альонку у приваті, і вже за мить мав світлину цицькатої бабери з надутими губами, нарощеними віями та червоною кулькою «За Шарія» у руках. На тлі Родіни-Матєрі вона обіймалася… з моєю колишньою дружиною. «Пиздець який жах!» - промовив я, блокуючи її навіки.

©2019 Український культурний фронт