• Антін Мухарський

Акторське минуле. Роман "Розрив"

Оновлено: бер 21


Тринадцять років, від 1992-го до 2005-го, прослужив я артистом у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Зіграв купу головних ролей. Двічі став лауреатом премії «Київська пектораль». Наші закордонні театральні мандри натхненно описані мною в романі «I AM NOT RUSSIA».

Та влітку 2005-го на знімальному майданчику серіалу «І вновь любовь!» я побився з відомим російським артистом. Ну як побився… Навіть носи не встигли одне одному розквасити, як нас розтягли. Але реально дістали ці коцабські заробітчани, що знімалися в головних ролях, у той час, як українським артистам перепадали епізоди й нецікаві ролі другого плану. Ще й приїздили такі нахабні, гонорові: «Чьо ви тут, хахолікі, сєбє прідумалі? Какая на фуй нєзалєжность? Бузітє, однако, майдани устраіваєтє… нєхарашо». Тому і зірвався:

— Да пашол ти на фуй, ідарас! Гаварю по-русскі, штоби понял.

З того часу телепродюсери поставили на мені клеймо «проблемний».

— А чого б не зняти український серіал? — питався я у продюсерів цілком наївно.

— Нікому він не потрібний. Ось розваж сам: ринок Росії — сто п’ятдесят мільйонів. Ринок СНД із закордонними росіянами — мільйонів триста. У той час як в Україні — сорок з натяжкою. Та й самих українців лише мільйонів десять набереться, бо решта — русскоязичноє насєлєніє. А кіно і телебачення — це бізнес. Він має приносити дохід. Ось чому все українське — це або фуйня нікому не потрібна, або дешевий дотаційний треш. Бо з комерційного погляду робити український продукт елементарно не вигідно.

Біда.

Отож сиджу після цього випадку я в театрі на репетиції. У залі в першому ряду, статечно закинувши ноги на сцену, а сам роздивляюсь свій репетиційний одяг.

Мають театральні костюмери звичку: вишивати нитками або писати незмивним хімічним олівцем на споді одягу імена тих, кому він колись належав. Того разу жилет мав від Лаврова, черевики від Павла Луспєкаєва, а штани від самого Олега Борісова — всі дуже відомі радянські артисти. Аж раптом в голові думка: «Ібать, я вдягнений в одіж мерців!». Подальше театральне життя промчало перед очима: в сорок матиму Заслуженого, у п’ятдесят — Народного. Потім десь вихоплю орден чи два та Шевченківську премію. Ну а місце на Байковому цвинтарі — це святе. Отакий життєвий план.

«Та йдіть ви до дідька з такими перспективами!» — рвучко піднявся я зі свого місця.

— Куда ви, Мухарскій? — здивовано запитав Рєзнікович.

— На фуй… — тихенько проказав я собі під ніс.

«А міг би бути Народним артистом», — ще довго побивався батько після такого мого кардинального рішення. «Різко міняти своє життя здатні тільки сильні люди», — заспокоїла мама.

Та ніде правди діти. З моєю волелюбністю та загостреним почуттям справедливості у театрі під керівництвом Михайла Рєзніковича я б швидко збухався. Йому потрібні слухняні та впокорені артисти-раби. А я ненавиджу рабство у будь-яких формах.

Зі здобуттям Незалежності я активно включився у творчі процеси. Писав вірші та поеми, наслідуючи раннього Тичину. Створив повість «Доба», яка здобула Гран-прі міжнародного конкурсу «Гранослов». Друкувався у суспільно-політичних та мистецьких журналах.

Відчував те, про що нагадав мені Орест Лютий під час нашої першої зустрічі: Україна — це правда і справедливість у тобі. Я й досі не можу зрозуміти, як після знань про радянські злочини — Гулаги, Голодомори, історію знищення української мови та українців як нації — люди в нашій країні можуть любити СРСР? А ще Росію як продуцента концентрованої Брехні, Деградації та Смерті. Мені хибно здавалося, що після здобуття Незалежності більшість захоче відкараскатись від Росії. Відгородитися від неї мовою, культурою. «Говорити російською в Україні після того, що вони з нами зробили, — це аморально», — заявляв викладачам в інституті (боже, який глупак:). «Сучасна Росія — деградаційний конструкт. А отже, все, що нас із нею пов’язує, призводить до примітивізації буття, мислення, рівня спілкування», — виголошував патетично на зборах молодих літераторів у Спілці письменників (наївний хлопчик:). Цитував Хвильового «Геть від Москви!» і мав на це повне право, бо на моїх очах народжувалася нова генерація українських митців.

На літературних вечорницях виступали славні бубабісти. У театрі тільки розпочинали свої кар’єри Андрій Жолдак, Юрко Одинокий та Дмитро Богомазов. Після першої «Червоної рути» вибухнула непересічними гуртами та виконавцями українська естрада. Це тривало майже до кінця 90-х, коли за другої каденції Кучми в Україну зайшли колосальні російські гроші, на які створювалися потужні медіахолдинги.

Україна зникала тихо. Під пісні гуртів «Рукі ввєрх», «Любе» та «Іванушкі-інтернейшнл». Та й з наших багато хто скурвився, почавши співати російською.

А ще довкруж, мов гриби, множилися храми московського патріархату, інколи виринаючи з-під землі в найбільш несподіваних місцях, як-от, наприклад, біля історичного музею на фундаменті Десятинної церкви. Червоні директори та колишні злочинці у релігійному екстазі пиздили для домашніх храмів ікони та церковні книги з державних музеїв. Керував процесами горезвісний Дмитро Табачник.

Паралельно розкручувався маховик ненависті до вірян Київського патріархату, яких конкурентна контора оголосила прислужниками диявола. Богомольні старушки в Лаврі сходили отруйною слиною, вимовляючи саме слово «Філарет». Антиукраїнське мракобісся посилилося в рази, коли за незрозумілих обставин помер російський патріарх Олексій, а на його місце заповз Кирило Гундяєв із концепцією «русскаго міра». З того часу кадебістська наволоч розпочинала новий етап повзучої окупації України.

Та помаранчевий Майдан 2004 року став для них холодним душем.

І дивувався весь світ, та й ми самі дивувалися, що змогли мирно, не потрощивши жодної вітрини, не набивши пику жодному менту, співаючи й танцюючи, протриматися декілька місяців і врешті перемогти!

Влітку 2005-го у приміщенні кінотеатру «Київ» я відкрив музичний клуб «Майдан», де виступали виключно українські виконавці. А ще створив кантрі-гурт «Коні-Айленд». 2006-го ми навіть записали альбом «Злокохучий мен» (пісні аграрної країни у стилі сільський гламур). Та тусовочний піпл, організатори корпоративів, приватні замовники вимагали на свої свята русскопоющіх артістов. Не підтриманий гривнею, наш проєкт економічно прогорів, та й клуб за півтора року закрився.

Українці не вміють цінувати живих митців. Стикаючись навіть із досконалими шедеврами, намагаються вишукати в них якісь хиби. А як не знаходять, то вигадають, щоб втопити у лайні. Чорнорота заздрість — наше одвічне ментальне прокляття. А ще жебрацьке мислення. Ну не любить простий народ багатих, успішних. Упиваються горем, культивуючи власні страждання. Тому й сахаються притомні люди українства, бо віє від нього злиднями та неуспіхом. А кому хочеться бути хворим жебраком? Так отож…

А ще українці хибно вважають будь-який мистецький продукт розвагою, що її треба роздавати безкоштовно. Інша річ, що він дійсно часто буває неякісним. Мовляв, роблю це на добровільних волонтерських засадах, бо як не я, то хто? Одвічна художня самодіяльність часом, на жаль, — основа українських мистецьких процесів, які під гаслами «українського мистецтва» втюхують глядачам низькосортну халтуру.

Та в системі моїх життєвих принципів термін «халтура» завжди був гівна вартий. Усе, за що б не брався, я намагався робити чесно, віддаючись процесу творення до кінця. Талант — то таке… Концентрована творча працездатність — ось запорука успіху. Ну і наявність коштів. Заробляючи незлі гроші на донецьких корпоративах, я вкладав їх у творення модерної української музики.

Та досвідчені продюсери таки мали рацію: народ слабо хавав українське або хотів того на шару. Звідки я зробив невтішний висновок: бажання «шари» та нерозуміння елементарних економічних принципів робить з українців вічних адептів аматорства, готових за келих горілки та миску борщу дарувати свою «щиру творчість» таким самим жебракувато-дивакуватим створінням, для яких слово «безкоштовно» є мірилом власної нев’єбічної духовності. Ілюзії щодо моєї патріотичної пасіонарності розвіялися. Я одружився з Анжелою, цілком занурившись у життя російськомовного гламурного телеведучого. Тупо заробляв гроші.

Але далі щось пішло не так.

Останні пости

Дивитися всі

©2021 ukrideabook.com.ua