Побут мешканців центрального київського району за часів розвиненого соціалізму мало чим відрізнявся від побуту киян що жили на Подолі за козацької чи княжої доби. Хіба електрика була та газ у балонах. Вода - у колонці за сто метрів угору по вулиці. Унітази в квартирах було викрадено більшовиками ще під час пограбунку Києва у 1919-му. З того часу вбиральні переобладнали у холодні комори де вічно налякані приводом голоду радянські люди зберігали соління та картоплю в мішках. До вітру ходили в спільний туалет на дворі з вигрібною ямою, біля якої мешкали велетенські пацюки, якими мене лякали в разі як я не хотів їсти, чи занадто бешкетував. Малу нужду дорослі справляли у передпокої в цеберко накрите кришкою, яке двічі на добу (вранці і ввечері) виносили до туалету. А велику… Ну то вже залежно від пори року. Як було тепло – ходили на двір. А як нападали люті морози, то «на газетку», яку згодом, разом з відром теж виносили до вигрібної ями.
Татко, теж час від часу запрошував мене на цю давньокиївську розвагу «покакунькать на «Труд» ілі «Комсомольскую правду», але я майже завжди ті газети засцикав і потім паперовий згорток було незручно виносити на вулицю. Через що бабуся лаялась (бо дитина мала ходити на горщик), а тато сміявся, співаючи «Інтернаціонал», або щось з репертуару Кобзона. Він мав гарне почуття гумору і завжди був латентним антісовєтчіком.
Вигрібну яму відкачували раз на місяць і тоді весь двір заповнював запах від якого я бекав, наче баранець, намагаючись ригонути. Нам поталанило, що дідусь був художником-ілюстратором і мав змогу час від часу приносити у дім дефіцитний папіросний папір, яким мені терли дупу, в той час як дорослі використовували для цієї делікатної справи ті ж самі порізані на шматки радянські газети в яких йшлося про чергові досягнення в сфері космонавтики та атомні криголами. Митися раз на тиждень ходили до центральної лазні біля Житнього ринку.
Жили ми на другому поверсі у квартирі з рипучою дерев’яною підлогою, фарбованою в бурий колір. Як заходиш з веранди – темний захаращений передпокій з вішалкою для верхнього одягу, з нього - вхід до холодної кухні з вікном та комірчиною (колишнім туалетом), за нею паровозиком дві кімнати, які розділяла грубка, обкладена білими кахлями. Вугілля та дрова для неї привозив величезний самоскид, гуркотіння якого я теж боявся. Але менше за пацюків, одного з яких товстий Вовчик вбив на моїх очах цеглиною, так що кров та кишки цвіркнули в усі боки.
Та найяскравішим мортальним спогадом мого дитинства є рештки німецького офіцера, якого ми з Вовчиком відкопали у печері лаз до якої ховався за килимком з оленями в підпіллі де жила баба Зіна. Це сталося улітку 1974-го коли Зіночка пішла на Житній ринок, полишивши мене самого. Тож я й запропонував Вовчику спробувати відшукати в печері «скарб» про який неодноразово чув від діда Андрія. Та замість скарбу ми відкопали зотлілу німецьку каску та череп, що шкірився на нас відмінно збереженими залізними зубами.
А вже наступного дня справжні живі німці у супроводі ментів приїхали на місце знахідки. Три муміфіковані трупи лежали посеред нашого двору на шматку брезенту. Один у залишках темно-зеленої форми, інші в якомусь лахмітті. Молодий вусатий демонструючи Зіночці овальний військовий жетон, сміявся:
- Нємци, конєчно фашісти, но качєство дают. Большє трідцаті лєт в зємлє пролєжал, а зуби как новиє. Дажє форма практічєскі нє істлєла. А каска вообщє – огонь. Отмой от ржавчіни, покрась і хоть завтра снова в бой.
- Да ето он, - кивала головою Зіночка – Карл Шмідт. Тот что с жєлєзнимі зубамі. А еті двоє – поліцаї-дєнікінци Пітірім Какашін і Сєрафім Творогов. Так і запішітє: ето я іх отравіла вмєстє со своєй подругой Кірой, чтоби спасті от смєрті єврєйскіх подростков, коториє пряталісь в подпольє, гдє я сєйчас жіву.
Ще декілька днів ми з пацанами бігали дивитися на рештки поліцаїв, які міліціонери, загорнувши у брезент, віднесли на гору на старий татарський цвинтар. В той час як труп німецького офіцера з залізними зубами забрали відразу після знахідки. Дорослі подейкували, буцім відкопаний нами фашист приходився родичем тодішньому канцлеру західної Німеччини Гельмуту Шмідту. При німецькому консулаті існував спецвідділ, котрий опікувався загиблими в Україні під час війни фашистами, для перепоховання яких було відведено ціле кладовище на півдні столиці, а родичі (в разі оформлення спеціальних документів) могли забрати рештки тіл до Німеччини.
Звичайно, значення слів «ексгумація» та «консулат» я тоді не розумів, проте усвідомив одну істину: німці своїх не кидають. В той час як рештки поліцаїв-денікінців нікого не цікавили, хоч номінально один з них приходився мені двоюрідним дідусем. Незабаром їх скинули у вигрібну яму, засипавши землею. На тому місці тепер стоїть гуртожиток театрального інституту, де я свого час у втратив цноту. Але то вже зовсім інша історія…